15

15

Через кілька годин маршу по серединному королівству, загін Ковіона дістався до табору, де розташовувалося близько тисячі солдатів. Самого лорда Ковіона, і його соратників вітали як героїв. До лорда підходили інші офіцери, розпитували подробиці, хвалили, розповідали свої останні новини. На полонених мало хто звертав уваги. Тільки один з офіцерів запитав:

- Кого ти привів в цей раз?

- Як і зазвичай, майстрових, - майже байдуже відповів Ковіон. – За великим рахунком, нам більше ніхто не потрібен.

- Не скажи, - втрутився в розмову інший офіцер. – Кілька десятків красунь нам би не завадили. Хлопці застоялися, потрібно випустити пар.

- Якщо хтось застоявся, я б рекомендував йому зробити рейд у тил ворога. І там випустити свій пар, - холодно відповів Ковіон.

- Не кип'ятися Ковіон, - зупинив лорда перший офіцер. – Всі знають, що ніхто краще тебе не проводить рейди по території супротивника, і не приносить йому стільки шкоди, як ти. Не варто очікувати таких же результатів від інших. І ось що, тебе чекає князь. Він надіслав повідомлення, що як тільки ти повернешся, щоб відразу прибув до нього.

- Я й так до нього збирався, - знизав плечима Ковіон. – Трохи перепочинимо в безпеці, і рушимо далі.

- Ти міг би залишити загін на своїх заступників, і вже сьогодні був би в столиці князівства.

- Я піду разом зі своїми хлопцями, - не погодився лорд. – Ми разом здійснювали рейд, разом прибудемо в столицю.

- Скажи краще, що тобі дуже хочеться похвалитися перед князем здобиччю, - вставив офіцер, любитель жінок.

Ковіон потягнувся за мечем, але перший офіцер схопив його за руку:

- Перестань Ковіон! Адже ти знаєш цього телепня, йому тільки язиком ляпати. Не звертай уваги на убогого.

Під важким поглядом лорда, невдаха жартівник ретирувався, намагаючись зникнути з поля зору запального командира загону. Полонені слухали цю суперечку, і мимоволі виявилися на стороні лорда, чий загін їх полонив. Аж надто негативні емоції викликав той хлющ, що закликав привести з рейду жінок для розваг. А з Ковіном все зрозуміло – солдат до мозку кісток.

Відпочинок у військовому таборі зайняв три години, а потім караван знову рушив на північ. Тепер рухалися по центральних дорогах, нікого не боячись, ні від кого не ховаючись. Великого руху військ по цих дорогах не спостерігалося, що підтверджувало чутки про те, що війна уповільнена, без зіткнень великих сил.

Кілька разів по дорозі траплялися спалені села, і це наводило на нерадісні роздуми. Які підтвердив сам Ковіон. Під час проходження одного з спалених селищ, він під'їхав до полонених, і сказав:

- Бачите? Це зробили ваші люди. Я кажу вам це на всяк випадок, раптом у когось виникнуть питання, чому я наказав спалити ваше містечко.

Питань не виникло. Всім стало зрозуміло, хто страждає більше всього від воєн. І це не вельможі, і навіть не солдати, а прості мирні жителі, які несуть на собі основний тягар війни, ще й піддаються нападу банд і військ протиборчої сторони.

* * *

Через кілька днів колона підійшла до Доресту, столиці князівства Загнар. Дорест розташувався на декількох пагорбах, на мальовничих берегах середніх розмірів річки. Не надто велике, але і не маленьке місто, розмірами, приблизно, з Багрен – рідне місто Актура. Все місто оточувала висока кріпосна стіна, надаючи йому неприступний вигляд. Досі Колатир не бачив таких великих фортець, тому дивився на місто, широко розкривши рот. І це не вислизнуло від уваги Стерена, понуро крокуючого поруч.

- Ніколи таких кріпосних стін не бачив? – запитав він.

Актур негативно похитав головою.

- Я колись був у Доресті, коли між нами не було війни, і теж дивився на ці стіни, розкривши рот. Кажуть, це одне із самих грізних міст, на всіх Широких долинах. Князів Толакірів, що володіють цим князівством, сам король Ліпалоса побоюється. І час від часу просить його особисту гвардію, для королівських потреб.

- Ти правильно сказав бранець, - вліз у розмову, їдучий поруч вершник, один з десятників Ковіона. – Коли не може впоратися ніхто, тоді кличуть нас, гвардійців князя Толакіра. Або, як нас ще називають, загнарскі гвардійці.

Гвардієць ще хотів порозмірковувати на цю тему, але колона почала втягуватися у вузькі ворота, і він відстав. Караван рухався по широкій вулиці вздовж річки. Потім вулиця повернула вліво, і стала забиратися наверх, до палацу князя, що суворою кам'яною брилою нависав над містом. Жителі міста зустрічали солдатів Ковіона вітальними вигуками. На полонених дивилися звисока, хоч і без презирства.

Палацову площу оточували такі ж лаконічні будівлі, як і князівський палац, що більше нагадував замок. Вийшовши на площу, загін Ковіона вишикувався з одного боку, полонених вишикували з іншого, далі розташувався караван з в'ючними кіньми. Князя не довелося чекати. Він сам вже чекав своїх солдатів, на високому ганку міської ратуші.

Як тільки стрій солдатів і полонених завмер, князь видав коротку, але жарку промову, дякуючи бійцям за добре виконане завдання. Ще раз нагадавши їм, що вони є військовою елітою Ліпалоса. Потім він спустився з ганку, і тепло обійняв Ковіона. Солдатам наказали отримати у скарбника винагороду, і розійтися, що ті виконали з величезним задоволенням.

Полонених передали під опіку міської варти, яка складалася, в основному, з літніх солдатів, що вже мало годилися для участі у військових діях.

- Показуй Ковіон, кого ти нам привів, - походжаючи перед полоненими, сказав князь.

- Нічого особливого, звичайний набір. Майстри. Столяри, пічники, ковалі, візничі, кожум'яки.

- Це добре, нам такі потрібні. Звідки вони?

- Більшість нічарці. Є кілька тірагусців, з північних племен попалися троє. І навіть один лакорець.

- Давно не бачив лакорців, - здивувався князь, розглядаючи виведеного зі строю Актура. – Найманець?

- Коваль, - похмуро відповів Колатир.