13

13

В дорогу караван вийшов через два дні. Величезна колона із двохсот візків, возів та фургонів, рушила на схід. Супроводжували колону трохи більше сотні верхових охоронців, і близько півсотні сиділи на возах, рівномірно розподілившись уздовж всього каравану. При цьому у кожного візничого малася своя зброя. Фургон коваля, так само, як і фургони столяра і лікаря, рухався в кінці колони. Воно і зрозуміло, на випадок, якщо комусь знадобиться допомога, повертатися не доведеться. Актур швидко перезнайомився з сусідами по колоні. Перше знайомство відбулося ще в таборі, але тоді людям не було коли слухати небилиці молодого коваля, тепер же, часу з'явилося, хоч відбавляй. Швидкість каравану дозволяла перебігати з одного воза до іншого. А керувати кіньми не було й потрібно – більшість тяглової сили ходили в караванах не перший раз, і самі знали своє місце. На крайній випадок можна було прив'язати задній візок до переднього, і займатися своїми справами, як то: грати в кості, карти, або розповідати байки. Чим зараз і займався Колатир. В каравані всі вже чули краєм вуха, звідки прийшов молодий лакорянин, і куди прямує. А так само, які з ним відбулися пригоди.

Тож охочих послухати свіжу історію з перших вуст, знайшлося чимало. У фургон Стерена набилося більше десятка людей, і, розкривши роти, вони жадібно слухали розповідь новенького. Навіть охорона наблизилася до фургона, щоб не пропустити цікавих подробиць. Стерен спочатку бурчав, що перевантажили фургон, коні втомляться раніше часу, але потім замовк, і, погладжуючи Рамуса, в черговий раз слухав історії про кракена, русалок і дикунів. До появи лісового кота господар фургона поставився спокійно, просто попередивши – якщо кіт нашкодить у фургоні, він його викине, причому разом з господарем. Рамус, мабуть, поставився до слів старшого коваля цілком серйозно, так як виявляв до нього всяку повагу, з елементами підлабузнювання, і швидко завоював серце суворого господаря транспорту.

Початок шляху не відзначився нічим примітним. Єдине, чим можна було зайнятися (крім розповідання історій) – це милуватися навколишніми ландшафтами. А природа тут і правда виявилася чудовою. Ці місця не даремно називали Широкими долинами. Біля самої Гарніти все нагадувало центральний Лакор. Такі самі поля, з невеликими перелісками, злегка горбиста місцевість, без різких перепадів, і між пагорбами вилася широка дорога, по якій йшов активний рух в обидві сторони. Таких великих караванів, як той, що очолювали Потар і Ломур, поки що не траплялося, люди рухалися, або поодинці, або невеликими групами. Як пояснив Стерен, в околицях Гарніти зараз спокійно, і торговці з мандрівниками, могли почувати себе у відносній безпеці, не збираючись у великі каравани.

Актур не тільки розповідав свої історії, але і слухав легенди, випадки та небилиці, які любили розповідати сусіди по каравану. Однією із перших, він почув історію про «чорного караванника», якого, не поділивши заробіток, вбили свої ж колеги, і закопали неподалік від дороги. З тих пір пройшло вже багато років, а «чорний караванник» бродить ночами по дорозі, наближуючись до кожного вогнища, в надії знайти своїх убивць, і свій фургон. Кажуть, що якщо не доглядати належним чином за своїм транспортом, то привид відведе його, та так, що ніяких слідів не залишається. Сліди зникають, немов відкриваються двері в потойбічний світ, і «чорний караванник» веде свою здобич туди.

Колатир хотів було посміятися над цією легендою, але тут, як завжди несподівано пролунав голос Круста:

- «А це все, правда! Я дійсно зустрів неподалік, неприкаяного духа. Божевільний якийсь! Ходить біля придорожнього дерева, бурмоче щось».

Актур зістрибнув з фургона, щоб його бесіда з духом, нікого не насторожила, бо не треба всім знати, що поблизу духи бродять, і що помічник коваля періодично спілкується з одним із них.

- «Що значить неприкаяний дух?» - запитав він Круста.

- «А те й значить, що такий дух застряг між нашим світом, світом духів, і вашим світом смертних. Зазвичай щось їх не пускає до нас. В даному випадку, це жага помсти, яка переважила все, і тримає його біля того дерева, що виросло на місці, де його смертне тіло колись вбили і закопали».

- «Він небезпечний?»

- «По-моєму, так. Щось дає йому сили впливати на світ живих, і він цілком може цим скористатися. Навіть на мене трохи не кинувся. Так що будь обережніший».

Історія з неприкаяним духом насторожила Актура, і це не сховалося від уважного погляду Стерена.

- Сталося щось? – запитав він, коли помічник повернувся до фургону.

- Ні. Просто задумався над історією про вбитого караванника. Адже в кожній казці є частка правди.

- Є, - погодився старший коваль. – Чимало нашого брата вбито на цій дорозі, тай і на інших теж. Але якщо брати це надто близько до серця, то не варто виходити за поріг.

- Це правда, - погодився помічник, поступово заспокоюючись.

Дорога котилася під колеса, історії змінювалися одна за одною, і тривожні думки відступили. Точніше, змінилися іншими тривожними думками, так як мова зайшла про розбійницькі банди, і про загони з Ліпалоса, що час від часу нападали на каравани. Іноді, навіть на великі. Посипалися припущення, наскільки вдало вдасться проскочити небезпечні місця цього разу. Хтось чув про напади розбійників на караван того-то і того, інші говорили, що в тил армії Нічара прорвалися декілька загонів з боку Ліпалоса, і так далі. Звичайно, чутки Актура не налякали, але і не можна сказати, що він залишився, абсолютно байдужий до них. Не дуже великий досвід мандрівника, який у нього був, довів – не можна нічого скидати з рахунків, у будь-якому слуху є сенс.

Величезна колона довгою змією вилася по дорозі, по боках скакала охорона, і якось не вірилося, що хтось здатен напасти на це, можна сказати, військо. І Колатир, як-то поступово заспокоївся.

Потар зупиняв караван кожні дві – три години, залежно від того, наскільки складну ділянку вони долали, і давав можливість коням відпочити. Тут же розпалювали багаття, і заварювали густий запашний трав'яний настій. Зупинка тривала півгодини, і знову в дорогу.