1 розділ

Передмова:
Яке ж це щастя, під загадковими променями Блакитного Місяця, бродити з коханою і пустуном Крустом, серед руїн Втраченого міста. Перебирати струни романтичного Рожевого Місяця, і співати для Аріси стародавні людські і ельфійські балади. Літати з друзями, при світлі суворого Жовтого Місяця, над людськими містами і селами, заглядати у вікна їхніх домівок, і зі сміхом відвалювати в бік, коли хто-небудь з особливо чутливих людей, намагався відігнати духів від власних вікон талісманами і заклинаннями. Кружляти серед велетенських дерев ельфійських лісів, насолоджуючись красою і спокоєм, що випромінював цей ліс і його мешканці. Мчати серед вогняних гейзерів Вогненної землі, ухиляючись від смертельно небезпечних язиків полум'я, що можуть витравити саму сутність легковажного духа, і на вильоті з долини зустрічати любляче осудливий погляд Аріси, і захоплений Круста. А після наввипередки ганятися за вислизаючею Веселкою, і, врешті-решт, наздоганяти її. Адже, це тільки для простих смертних, Веселка була недосяжною. Як було весело дражнити водяних духів, і тікати від нацькованого ними морського Кракена. Затамувавши подих стежити за неспішним польотом могутніх драконів, і ковзати в їх тіні над засніженими вершинами Драконівських гір.
А потім усе раптом змінилося. Чиясь невидима, але могутня і безжальна рука вирвала Тарона і його улюблену Арісу зі звичного світу. Вдалося втекти тільки прудкому Крусту, (а може його відпустили навмисно). Останнє, що пам'ятав Тарон – світ раптом став занадто тісним, і почувся дитячий плач – його власний плач...
  1
Актур дуже любив ці години, навіть скоріше хвилини. Хвилини, коли сонце піднімалось над невисокими Стражьїми горами. У безхмарні дні небо забарвлювалось в ніжно-рожевий колір, і заряджало молоду людину гарним настроєм на весь день. А в кінці дня, так само було добре вийти на іншу околицю міста, і стати свідком не менш барвистого заходу. Тоді приходили сни. Ті сни, після яких не хотілося прокидатися, хоча не запам'ятався ні один. Сонце піднялося, і Актур відразу втратив до нього інтерес. Він спустився з невисокого пагорба, і побрів до міста. Неподалік грався Рамус, майже дорослий лісовий кіт, якого Актур підібрав у лісі ще кошеням. Розмірами лісові коти перевищували домашніх в два, а то і в три рази, і рідко приживалися в неволі. Але кошеня, знайдене Актуром, визнало свого спасителя відразу, і трохи подорослішавши, слідувало за своїм господарем мов прив’язане, супроводжуючи у всіх заміських прогулянках.
Батько зустрів свого середнього сина незадоволеним бурчанням:
- Знову витріщався на сонце. Мало того, що псуєш зір на кузні, так ще і об перші промені очі ламаєш. Перші промені, вони оманливі.
Але довго висловлювати своє невдоволення сином Серган не міг. По-перше: син мало звертав уваги на бурчання батька, а по-друге: він був найкращим учнем. Актур краще інших розумів метал, і міг робити з ним, все що завгодно. Ніхто, в славному місті Багрен, не плів кращих візерунків для свічників, світильників, обрамлень дзеркал. Навіть сам Серган не міг придумати таких вигадливих візерунків для віконних і камінних грат, воріт і огорож. Непогано давалося Актуру і виготовлення зброї, хоча молодий коваль це не дуже любив. Але він не гірше за батька розумівся у виборі металу для клинка, куванні, і подальшого гартування. Він прекрасно відчував балансування зброї, і до свого двадцятиріччя, заслужив неабияку славу - черга за його виробами шикувалась на кілька місяців вперед, не менше, ніж у батька. Умів середній син Сергана, і володіти цією зброєю, хоча так само займався бойовими вправами неохоче, більше за компанію з братами. У тих бойових іграх, що під час ярмарку, два рази на рік влаштовували в Багрені, Актур брав участь без усякого азарту, на відміну від інших молодих людей. Своїми ярмарками, і особливо молодечими утіхами, Багрен, столиця невеликого герцогства в центральній Марнії, славилася далеко за межами герцогства. Для участі в ярмарках, і особливо в боях, з'їжджалися учасники з усієї країни.
Про ярмарок синові нагадав і Серган:
- Два тижні залишилося до торгів, встигнеш ножі і меч доробити?
- Повинен встигнути, - знизав плечима Актур.
- Головне меч закінчи. За нього хорошу ціну можна взяти, вдалий клинок виходить. А до нього ще й піхви потрібно замовити, теж не одного дня робота.
- Добре батько, - погодився молодий майстер.
- А свій улюблений меч не надумав виставити на торги? – поцікавився підійшовший старший брат, Лейкон.
- Ні, він не продається, - похитав головою середній брат.
Єдина зброя, до якого Актур ставився з любов'ю, був меч, який він закінчив півроку тому. Багато часу на нього було витрачено - цілий рік. Довго підбирав метал, щоб і досить пружним був, і міцність не втратив. Підганяв по своїй руці, вивіряв баланс. Зате клинок вийшов чудо – справжній витвір ковальського мистецтва, навіть батько заздрісно крякнув, побачивши закінчену роботу. Правда, піхви трохи підкачали, адже їх Актур так само виготовив сам, а в цій справі він не був майстром, тому піхви вийшли непоказними, зате зручними.
Чухаючи скошлану голову, і позіхаючи на весь рот, на кузні з'явився Імант, молодший син Сергана. Він без зайвих нагадувань взявся чистити горн, готуючи його до чергового трудового дня. Не стали зволікати і старші родичі.
Непосидючий Рамус крутився неподалік, часто плутаючись під ногами, і викликаючи невдоволення ковалів. Ось і зараз, Лейкон мало не наступив котові на хвіст, і в серцях замахнувся на порушника спокою розігрітою залізякою. Але Рамус раптом метнувся в куток, збиваючи складені туди заготовки.
- Я зараз приб'ю цього кота! – крикнув Лейкон, і рішуче попрямував у куток.
Але Серган зупинив сина:
- Зачекай, тут щось не так.
І дійсно, кіт не просто ховався від гніву старшого брата господаря, він за кимсь ганявся.
- Рамус полює, а значить теж працює. Не заважай йому, подивимося, що вийде.
Незабаром з кутка почулося чиєсь загрозливе шипіння, а потім розлючене гарчання кота. Боротьба в кутку посилилася, і через пару хвилин, з-під купи повалених заготовок, та різного мотлоху, з'явився розпатланий Рамус, навколо його голові и шиї щось звивалось, але кіт не звертав на це особливої уваги.
- Він зловив отруйного полоза! – не повірив своїм очам Серган.
- Звідки він тут? – не менш батька був вражений Лейкон. – Я думав, що вони в нашій місцині не водиться.
- Дуже рідко, але трапляються, - похитав головою старший коваль. – Давно я не чув, щоб вони заповзали в місто. Дуже агресивна тварина, його укус смертельний, і якщо поруч не виявиться мага-лікаря, шансів вижити практично немає.
Імант позадкував, і міцніше стиснувши кліщі, сховався за спинами старших родичів. Рамусу набридло опір видобутку, він міцніше стиснув щелепами шию полоза, і той відразу послабив кільця. Кіт гордо пройшов до господаря, і скинув отруйну здобич до його ніг.
- Ти справжній боєць Рамус, - поплескав по шиї свого улюбленця Актур.
- Навіть боюся уявити, що було б, якби твій вихованець не знайшов цю тварюку, - пробурмотів глава сімейства. – Все-таки не даремно ти приніс його в будинок. Гідно він нас віддячив за дах і їжу.
- Гарна киця, - підхопив Лейкон, - можеш крутитися у мене під ногами, скільки захочеш, більше не отримаєш жодного стусана.
Немов розуміючи про що йде мова, Раму задоволено замуркотів, а потім схопив ще живого полоза, і потягнув його до виходу.
Весь день Актура не покидала думка, що він з ранку пропустив щось важливе. Щось прослизнуло повз його увагу, залишивши тільки швидкоплинний слід, мабуть випадок з полозом відкинув всі інші події в бік. І тільки ближче до вечора він зрозумів. Сон! Він запам'ятав уривки сну! Смутні спогади про польоти, і туга за чимось втраченим, що було йому дуже ціно. Молодий коваль насилу дочекався закінчення дня, і під осудливий погляд батька, й іронічні братів, помчав за місто – проводжати сонце.
Актур сів на улюблений валун, провів поглядом помчавшого в зарості чагарнику Рамуса, і захоплено подивився на пофарбований червоним небосхил – завтрашній день обіцяв негоду. А ще він маявся в очікуванні ночі, йому нетерпілося швидше лягти в ліжко і заснути, і може боги, нарешті, навіють йому сни, які він буде пам'ятати. Його волосся торкнув легкий вітерець, немов хтось дмухнув ззаду. Син Сергана мимоволі озирнувся. Звичайно, позаду ні кого не виявилося, але залишалося стійке відчуття, що він тут не один, і цей хтось, явно не котячої породи. Знову дражливий порив торкнув вихор на голові, і знову ні в кого.
- «Відчув! Нарешті!» - пролунав радісний вигук в голові у самотнього спостерігача за горизонтом.
Що цей голос не чути звичайним слухом, Актур зрозумів відразу, бо джерела звуку не було, зате чутність була відмінною, немов йому крикнули відразу в обидва вуха.
- Хто тут? – напружено запитав він.
- «Я злий, страшний і могутній чарівник Хоох!»
Судячи з інтонації, таємничий співрозмовник явно кепкував, насолоджуючись веселою для нього ситуацією.
- Не такий ти вже і страшний, - трохи заспокоївшись, сказав коваль. – І мені здається, що зовсім не могутній.
- «Так ти мені не віриш?! Ось зараз як зачарую тебе, й оберну в черв'яка!» - продовжував веселитися невидимка.
І Актуру здалося, що інтонації співрозмовника дуже схожі на інтонації його молодшого брата. Тобто, він, скоріше всього підліток.
- Кажи, чого треба, або я піду. А ще краще покажися, щоб я надрав тобі вуха.
- «Вуха надерти не вийде! – розсміявся співрозмовник. – У мене їх немає, і ніколи не було! А щоб мене побачити, тобі потрібно дуже і дуже постаратися».
- Тоді хто ти? – з граничною увагою озираючись по сторонах, запитав син Сергана.
- «Я, дух», - повідомив невидимка.
- Дух цього місця? – уточнив коваль.
- «Ні, я дух повітряної стихії. У мене немає певного місця, - роз'яснив дух, і виправився. – Немає, на даний момент».
Актура звичайно здивувала несподівана поява духа, і те, що він може з ним спілкуватися, але не так щоб сильно. Зі стихійними духами могли спілкуватися жреці стихійних богів, медіуми могли чути, і навіть викликати духів мертвих, а про магів взагалі можна не згадувати. Навіть стара Альміра, що жила на сусідній вулиці, стверджувала, що час від часу чує духів. Хоча всі вважали її божевільною. Уславитися недоумкуватим диваком молодій людині не хотілося, тому він тут же вирішив, що нікому нічого не скаже. І у нього відразу з'явилося безліч питань до свого нового знайомого:
- Мені дуже цікаво, чому я, раптом, ні з того ні з чого, почав чути духів?
- «По-перше, не духів, а одного духа. Тобто мене. А по-друге, мені довелося неабияк попрацювати, щоб ти мене почав чути. Я майже півроку, під час твого сну, працював з твоєю підсвідомістю, щоб налагодити сприйнятливість до спілкування з духами. В одних такі здібності є з дитинства, у тебе, на жаль, таких здібностей не виявилося. Задавай питання далі, у тебе їх має з'явитися безліч».
- Є питання, є. І перше з них: навіщо я тобі так знадобився, що ти цілих півроку крутився біля мене?
- «Ось це головне питання, - хихикнув дух. Потім трохи помовчав і почав говорити вже серйозно. – Колись, багато років тому, у мене були друзі».
- Хіба у духів можуть бути друзі? – перебив його молодий чоловік.
- «Можуть. І у мене вони були. Звали їх – Аріса і Тарон. А мене, до речі, звуть Круст, - дух зробив виразну паузу, немов очікуючи реакції людини».
 І реакція настала. Ці імена Актур чув явно не вперше. Щось крутилося в голові – якась думка, яку ніяк не вдалося схопити. І, нарешті, він зрозумів, не згадав, а саме зрозумів – ці імена він чув уві сні. Точно! Після цього розуміння прийшло дивне збудження, немов Актур стояв на порозі дуже важливого відкриття. А судячи з появи духу, так воно, швидше за все і було.
- Кажи далі, - видихнув чоловік.
- «З цими друзями мене пов'язують дуже близькі стосунки. Тарон був для мене, немов старшим братом, а Аріса сестрою. Можеш не сумніватися, бувають такі відносини і серед духів. Особливо серед вільних духів, якими ми були. Щоб тобі було зрозуміліше, я поясню – є духи які служать богам і демонам, ті, що слабші, сильним смертним магам. А є такі, які не служать ні кому, тобто, вільні духи. Ми, звичайно, не володіємо такою владою на стихіями, як підлеглі духи, але, зате, ми ні кому не підкоряємося. Є ще одна категорія духів. Це втілені духи. Тобто духи, яких вселили в смертне тіло, або вони самі вселилися, за власним бажанням».
- Я щось чув від жерців, про три сутності, які становлять особистість людини, і будь-якого смертного, - пробурмотів чоловік.
- «Краще б ти слухав добре, - осудливо сказав Круст. – Мені б тоді не довелося розповідати тобі прописні істини».
- Нічого з тобою не станеться, якщо розкажеш.
- «Тоді слухай нетямущий».
- Про нетямущого ти даремно сказав, - хотів обуритися Актур.
Але дух почав свою розповідь, і людині довелося замовкнути, щоб не пропустити нічого важливого.
- «Особистість смертного складається з трьох сутностей. Двох безсмертних - душі і духу, і однієї смертної – свідомості. Свідомість народжується і вмирає разом із смертним, а дух і душа вселяються в нього під час народження, і залишають його після смерті. І ці дві безсмертні суті, можуть робити так безліч разів. Я не знаю, як, хто, куди і чому вселяється, але так відбувається. Начебто душі розподіляють по тілах боги, а духи самі знаходять собі смертного для вселення. Але іноді боги вирішують за духів, куди їм вселиться. Так сталося і з моїми друзями. Ми довго, кілька століть насолоджувалися свободою, не замислюючись про те, що вільні духи, час від часу повинні побувати в тілі смертного створіння. І комусь з богів це не сподобалося. Вони схопили моїх друзів, і насильно вселили їх смертні тіла. Мені вдалося втекти. Хоча мене, загалом-то, ніхто особливо і не переслідував. Як мені розповіли потім старші духи, богів цікавили тільки Аріса і Тарон».
- Чому? – захриплим раптом голосом запитав Актур.
- «Тому що вони закохані один в одного. Закохані так, що стало завидки навіть богам. Ось вони і розлучили їх, тобто вас. Тарона запхнули в твоє тіло. А Арісу закинули на інший край світу, в тіло эльфійки. Двадцять років я витратив, щоб вас відшукати».
А ось ця новина стала потрясінням. Молодий коваль довго сидів на камені, намагаючись усвідомити, осмислити те, що він тільки що почув, з тим, що він знав раніше, і з тим, про що тільки міг здогадуватися. Ні, він не дуже здивувався тому, що частиною його особистості є якийсь там вільний дух, про це жреці щось говорили. А ось те, що серед духів існують такі ж стосунки, як і між простими смертними, стало для нього відкриттям. І ще більшим відкриттям стало те, що він зрозумів, звідки приходила така туга після снів. Уві сні він проживав те життя, яким жив його дух. І він безмежно сумував за тими польотами, фарбами, та пригодами, що переживала його важлива частина, під назвою дух. Ну і найголовніше він зрозумів, що досі закоханий в Арісу, нехай її дух і вселений зараз в зовсім чуже тіло, якоїсь там эльфійки.
Актур підняв переповнену від сумбурних думок голову, і дивився туди, де, на його думку, повинен перебувати Круст:
- І що мені тепер робити далі? Адже поки я живий, мій дух замкнений в цьому тілі. А вмирати заради того, щоб звільнити його, мені якось не хочеться.
- «А ось цього я не знаю, - зітхнув дух. – Я не знаю, що таке смертне тіло, і не знаю, наскільки важко з ним прощатися».
- Ти ніколи не був у смертному тілі?
- «Колись був. Але я майже нічого не пам'ятаю про це, занадто давно це було. Старші духи говорили, що я, скоріш за все, лише одного разу перебував у смертному тілі, і це тіло загинуло, коли смертний був підлітком. Тому-то я, як дух, і залишаюся досі підлітком».
- І ти ніколи не подорослішаєш?
- «Для того, щоб подорослішати, мені потрібно знову вселитися в смертне тіло, і прожити з ним все життя. Все смертне життя. Якщо не до старості, то хоча б до зрілості».
- Так, у тебе, я бачу, свої проблеми... Ну і навіщо ти мене шукав? Що ти хочеш, щоб я зробив?
- «Не знаю Тарон», - жалібно сказав Круст.
- Я Актур.
– «Вибач, я за звичкою. Мені просто було нудно без вас. Я дуже сумував. А так у мене з'явилася хоч якась мета. Я, коли тебе знайшов, дуже зрадів, думав, ти мене відразу побачиш, почуєш і пізнаєш. Але ти не володієш такими можливостями. Мені доводилося стукати до тебе уві сні, вірніше до твого духу. Твій дух дуже змінився за той час, що перебував у смертному тілі. Я довго нагадував йому, про колишнє життя, і нарешті, він все згадав, і це почало потрапляти в твою свідомість. А от, що робити далі, я не знаю. Можливо, я проведу поруч з тобою ті роки, що відміряні твоєму смертному тілу, а потім твій дух знову опиниться на волі, і ми будемо знову разом».
- Втішна перспектива, терпіти поруч із собою духа, який чекає, не дочекається, коли ти помреш, - пробурмотів Актур.
- «Не треба думати про мене настільки погано, - образився дух. – Я, звичайно, дуже хочу, щоб твій дух швидше звільнився, але не буду наближати смерті твого тіла. Я до сих пір пам'ятаю, як важко прощатися зі своїм смертним тілом. При цьому в тобі щось ламається, і пройде не один десяток років, поки приходиш до норми. Я просто буду поруч, мені так легше. А час для нас, духів, біжить по-іншому, не так як у смертних, так що я без проблем дочекаюся повернення Тарона».
- Ну раз так, тоді гаразд. Тримайся поблизу, і не вплутуйся ні в що, і тоді ти дійсно без проблем дочекаєшся повернення Тарона. Хоча мене відвідують смутні спогади, і цілком обґрунтовані припущення, що проблем з тобою буде більше, ніж достатньо.
- «Впізнаю тон Тарона, - хихикнув дух. – Він теж любив повчати мене, і застерігати від необачних вчинків. Хоча сам таких вчинків здійснював безліч».
Посміхнувся і Актур, відносини, що зав’язувалися з новим знайомим, дуже нагадували відносини з молодшим братиком (незважаючи на те, що духу була не одна сотня років), і це трохи заспокоювало – ситуація не виглядала лякаючою, і надто дивною.
- Ти можеш стати видимим? Хотілося б на тебе подивитися.
- «Всьому свій час. Мені коштувало великих зусиль добитися, щоб ти мене чув. А на видимість піде ще більше часу. На жаль, ти не володієш вродженими магічними здібностями, тоді все пройшло б набагато легше. А так доведеться багато працювати над цим питанням. І то я не впевнений у позитивному результаті».
- Будемо працювати, - погодився Актур, і піднявся з валуна. – Ти не розмовляй зі мною, коли поруч зі мною будуть інші люди. А то я можу за звичкою відповісти, а мені не хотілося б уславитися недоумком. І так деякі косяться.
- «Добре. Але ти можеш відповідати мені подумки, я почую, якщо ти будеш звертатися до мене».
Прибігший Рамус, явно відчув присутність стороннього, і безпомилково визначив, де цей сторонній знаходиться. Він застережливо зашипів на духа, даючи зрозуміти, що господар знаходиться під його захистом.
- «Який грізний у тебе друг, - засміявся Круст. – І він, як раз, мене бачить. Чи відчуває».
- Заспокойся Рамус, це наш новий друг, - погладив свого вихованця Актур.
Кіт швидко зрозумів, що дух нешкідливий, і, заспокоївшись, продовжив гратися.
По дорозі додому, людина і дух, дійсно спілкувалися тільки подумки, і впевненість Актура в тому, що він знайшов нового друга, тільки зміцніла.