Глава 23. Вивчення магії і роздуми про Фатар

На ранок Ліна, закінчивши з речами, що на її власний подив, уже стали для неї рутиною — вмивання крижаною водою, згортання набитої чимось тканини замість справжнього ліжка, поїдання каші без смаку та миття посуду, вирішила повторити експеримент з листком.

Підняла листок над долонею та заплющила очі. Так і є: вона не могла точно сказати, але відчувала, як щось перешкоджала струменям її вітру, щось створювало вагу, і це давало зрозуміти, що над рукою щось є і навіть приблизний розмір предмета.

Але відчуття було занадто непевним, тож вона швидко губила листок і не могла правильно визначити, на якій висоті він тримається. Вправа не стала особливо успішною.

Однак, повторивши її з розплющеними очима, Ліна збагнула, що тримати листок і рухати ним в різні напрямки вдається набагато краще. Адже тепер вона яскравіше усвідомлювала сам вітер. Схоже, «вимикаючи» зір, на яке зазвичай найбільше покладалася і концентруючись на відчутті магії, Ліна зміцнювала свій зв’язок із повітрям.

Вона підійшла до молодого деревця. Простягнула до нього руку, ще раз заплющила очі і пустила вітер — навмання. Струмені одразу повідомили, що попереду стовбур. Затим одвела руку вліво й зрозуміла, де він закінчується. Повернула її вправо, напрямила струмені вище — вони торкнулися чогось тоншого за стовбур: певно, гілок.

Це було дивовижно — мати зв’язок із вітром, отримати нове чуття, подібне до тих, що Ліна мала завжди, та все ж чимось відмінне. В якусь мить вона подумала, що не страшно, якщо не досягне великих успіхів у чаруванні — те нове знання, нове розуміння простору, які відкрилися у неї, стало і без того надзвичайно цінним.

Опісля Ліна не намагалася зробити щось конкретне: лише пускала вітер на будь-яку рослинність довкола, «обмацуючи» стеблі, листя, квіти і все інше. Вона настільки цим захопилася, що не помітила, як страшенно виснажилась. Сісти поблизу не було де, тож Ліна пішла стежкою ближче до стіни.

Натрапила дорогою на широкий струмок, яким уперше дісталася у центр Фатару. До води хилила віти кришталева верба. Хоча здаля кришталь тих дерев здавався прозоро-сріблястим, майже кожне мало свій легкий відтінок, і це — світло-бузковий. Вони нагадували їй палацові люстри зі скляними прикрасами, які вона часто роздивлялася в дитинстві. Ліна обережно наблизилася до неї і провела рукою по гілці. Листя стикалося одне з одним із тихим дзенькотом. Однак можна було зрозуміти, що зроблене воно не зі скла, а з прозорої живої тканини. Якщо придивитися, ставали видні прожилки у листі. А також, казала Сувон, усередині він був м’якшим, ніж ззовні.

От би посадити таку в палацовому саду... Але навіть якби їй якимось дивом вдалося б отримати насіння чи паросток, дерево, мабуть, там не прижилося би.

Поки Лінині сили не відновилися, вона повернулася до читання книги про тварин. Заняття це після відстрочки її повернення додому вдавалося набагато приємнішим. Адже час у Фатарі вона ще мала, як і зв’язок з чарівними створіннями, тож і тиску не було.

* * *

— Я так розумію, ти користуєшся своїм даром, коли доглядаєш рослини? — поцікавилася Ліна в Дерека, коли вони стрілися за обідом.

— Іноді. Здебільшого, щоби просто виявити, чи з рослиною все гаразд. Пару разів намагався зміцнити кволі.

— Намагався? Тобі не вдалося?

— Одного разу вдалося. Іншим результат був не настільки хорошим, як я хотів. А ще якось я спробував пришвидшити ріст деревця, але потім воно повернулося до того, як було.

— Але це й так дуже добре! Твій дар уже, хоч трохи, допомагає Фатару, і я впевнена, допоможе більше.

— Е-е, дякую. Сподіваюся, так і буде, — він, схоже, дещо губився через її яскраво-радісні реакції.

— І ще я думаю, що будуть інші з таким даром. Тоді догляд за Фатаром стане набагато легшим.

— Не знаю. А, як думаєш, за яким принципом у чарівників з'являтися саме їхні здібності?

— З того, що знаю, чари відповідають тому, що тобі подобається.

Від Дерека почувся короткий, не те, щоби веселий, смішок. Ліна не пам'ятала, чи колись таке чула.

— Тоді з моїми здібностями буде небагато, — пояснив він. — Навіть якщо чари будуть у всього Фатару.

— Але чому? — Ліна була вражена. — Хіба ви не...? — і не договорила, бо Дерек глянув на неї так, наче вона не розуміла очевидних речей.

— Точно, ти ж мало з ким тут відверто розмовляла. Тала і Ян малі,  а Сувон може, і не стала б про це говорити, — говорив він, ніби сам до себе. — Можливо, для тебе це звучить дивно,  але я не думаю, що людям тут дійсно подобається рослинна справа. Саме тому, що піклування про них обов'язкове, при тому особисто нам воно мало що дає. І тому, що цей обов'язок багатьом зв'язує руки. — Дерек замислився, через якийсь час продовживши: — Вони доглядають за рослинами, ставлять їх понад багато речей, гадаю, по-своєму їх люблять. Однак, як я зрозумів із розмов з іншими, якби одного дня обов'язок просто зник, вони б не мали бажання повертатися до цієї справи. Більшість хотіли б займатися чимось іншим.

— А твої однолітки, чи трохи менші? Їм також не подобається?

— Я мало в кого бачив такий інтерес, як у мене.

Усе почуте неприємно її здивувало. Уже і так напів-сумний, але все ще красивий образ Фатару ще більше осунувся і побляк. Можливо, це лише її сприйняття, але для Ліна було критично важливо любити те, що робиш, і що займає велику частину життя. Тим більше, що фатарці вважали це своїм священним обов’язком. Тому їй, без перебільшення, було боляче почути про їхнє справжнє ставлення.

Та, якщо подумати, то воно ставало логічним.

Вони мовчали. Ліна дивилася на те, як по листку лілії з рухливими пелюстками рухається сонечко, лише відчуваючи сум, що зрештою, привів її до очевидної, неприємної думки. І вона не змогла нею не поділитися:

— Після того, що ти сказав... Знаєш, я обожнюю тутешні рослини і тварин. Але я не знаю,  чи  подобалися б вони мені так, якби я жила тут і була змушена працювати для них, — вона запитально глянула на нього.