Глава 19. Успіх

Першою емоцією Ліни стала радість ― приземлення вийшло абсолютно легким! Затим вона приголомшено огледілася. Як же це сталося? Начебто казала відьма, що Ліна просто залишить світ токнесу, але видавалося, наче вона справді впала у Небесне озеро, і, пролетівши крізь захист Фатару, опинилася всередині. Ліна тряхнула голово, відганяючи нав’язливу думку: ні стояння на хмарі, ні падіння не могли бути дійсними, бо аж надто неправдоподібний вигляд мали. Ймовірно, токнес просто-таки підлаштувався до її пам’яті і уяви.  

Ліна подивилася на небо. В момент стрибка її мало що займало, окрім здивування і жаху, але, згадуючи його, вона переповнялася неймовірним захопленням. Відчуття неосяжного простору і вільного падіння видалися абсолютно незабутніми! От би повторити їх... Але, заради стрибка вона у токнес вдруге, звісно, не піде. Ліна перевела погляд на нього і згадала своє очікування на щось безповоротне і надзвичайне перед тим, як задіяла калейдоскоп. Що ж, воно справдилося і не справдилося водночас, бо стан речей навколо лишився звичним. Зате тепер вона знала: не варто боятися відьми і ховатися від неї. Хоча, враховуючи фразу тієї про перешкоди в казці, вигадати жінка могла будь-що. “І все одно не страшно,” ― вирішила Ліна. Шкода лише, зустріч з нею принесла більше запитань, аніж відповідей.   

Чого б там не сталося, їй однаково треба невдовзі повертатися до навчання. На чому вона зупинилася? Відповідь була невтішною ― Ліна згадала про свою повну безуспішність, а допомоги так і не отримала, бо відмовилася сама. Однак чомусь зараз вона почувалася набагато краще, наче зустріч із головним страхом придала їй сил. Запал із хвилюванням, залишені розмовою та стрибком, Ліну ще не покинули, тож вона відчувала, що без проблем могла би зробити тисячі спроб і витримати стільки ж невдач.   

Утім, чи варто їй і далі шукати свою силу постійними намаганнями по колу? Чи не ліпше як слід поміркувати? Ліну досі непокоїло запитання відьми: “Ти хочеш володіти світлом, тому що воно тобі справді подобається, або через його оспіваність у книжках?” Уважно згадуючи свої рішення, вона збагнула, що насправді цікавилася тільки останнім. Ліна завжди, навіть коли не мала чарів, вірила, що світло ― найкраще з усіх стихій. Але чи дійсно так? Якщо всі дари однаково корисно використовувалося, як писала “Історія фей”, то хіба  може якийсь один бути кращим за інші? Не було в книзі і жодного слова про те, що світло отримували виключно найшляхетніші і найдобріші феї. Цю думку, напевно, в Ліні поселили розважальні і повчальні історії про чари.  Проте деякі з них писалися за багато років після Спустошення, і явно не мали на меті докладно розповісти про життя фей. І зараз, навіть без “Історії..”, просто думаючи логічно, Ліна не бачила у вислові про “кращість” жодного сенсу.  

А щодо вподобань... Вона і не замислювалась, наскільки її приваблює рухання і надання форми світлу. Авжеж, здатність викликати його в темряві чи створити гарненькі іскри звучить доволі цікаво, проте... Окрім цих двох Ліна і не знала до пуття, що з ним робити. Тож, можливо, є природничі сили, які вона б хотіла мати більше за світло. Але які ж саме? Навряд чи земля та холод: ті їй не надто подобалися. Без них і світла лишалося ще чотири варіанти, а в голову нічого не приходило. Тож Ліна стала згадувати усе життя, стараючись віднайти стихію, відповідну до її душі. Ріки, полум’я, різноманітні погодні явища пропливали в її уяві, раптом серед усього цього виринув шлях, звідкілясь налетіло відчуття мрій...  

 Мрії. Щось асоціювалося у Ліни з мріями і подорожжю, щось невловне. Вона занурилась у свідомість глибше і спробувала його зловити. Та це ж вітер! Ліна пригадала, як під час подорожей вітер посилював її очікування щастя, спонукав уявляти веселі пригоди. Наступної миті постали інші спогади: ось вона скаче на своєму коні (якого, між іншим, Вітром і звали), цілком віддавшись азарту, ось качається на гойдалці та, дивлячись на птахів, і собі мріє літати. Схоже, її стихія набагато частіше супроводжувала в житті, ніж здавалося ― виснувила Ліна.  

Стривайте, невже вона дійсно знайшла свій дар?! Несподівана думка накрила її радістю, незважаючи на відсутність досягнень. Що ж, час до практики! Ліна махнула рукою, вдруге, зробила кілька інших рухів, намагаючись осягнути вітер. І як же їй почати? Вона не бачить повітря, а зараз його подих слабкий, тож не чує і майже не відчуває. Ліна обвела поглядом сад і запримітила дрібне листя з тріпотінням. Сфокусувавшись на ньому, вона стала думати про вітер, доки не вловила той на своїй шкірі. Що нагадало її, як волосся злетіло вгору під час стрибка з хмари ― ідентичне відчуття, хіба лише набагато сильніше. Якщо подумати, той момент також був проявом стихії Ліни!   

Одразу ж усе: коливання листків, спогад про падіння, бажання літати і багато іншого, що промайнуло в голові, сплелося воєдино і зіткало нове чуття. Воно заполонило її всю, серце пришвидшилося. Здавалось, Ліна може навіть зробити його дійсним, відчутним. Так вона і спробувала учинити, ще до кінця не розуміючи, ― та зненацька щось затріпотіло у неї між пальцями. Ліна здивовано глянула на них, нічого не побачивши, зате наскільки яскраво відчувала! Вона піднесла руку до куща ― тоненькі напівпрозорі гілочки захиталися. Ліна недовірливо подивилася на руки знову. Невже?! Зробила ще кілька перевірок із кущем, доки вражено не усвідомила: вона дійсно чарує вітер! Ура! Але ж не може бути, він не міг з’явитися так просто і швидко.  

Проте з’явився, тож Ліна нестямилася від ейфорії. Цілком поглинута дуками, власне, як же їй вдалося задіяти магію, вона не одразу зауважила, що з широкою усмішкою кружляє в танці. І, між іншим, нечікувано швидко. Ліна зупинилася. Пропав вітер із долонь, однак всередині, схоже, ще жебоніла його енергія. Тож вона махнула рукою ― і гілки куща хитнулися, ніби руки тримали велике опахало. Не зводячи з них враженого погляду, Ліна перевірила ще раз, і ще раз, аж поки остаточно не впевнилася в своїй здатності чарувати. І зараз магія не зникає після єдиного разу, як у випадку з птахами! Тоді вона почала обертати руками, одну довкола одної, намотуючи уявний клубок: між долонь утворився вихорець і якийсь час продовжував крутитись.