Глава 9. Знову неочікуване

Коли вони йшли з Метеликового гаю, Тала раптом спитала:  

— Скажи, Ліно, а ти впевнена, що відьма на вас напала? Може, вона дійсно хотіла тільки поговорити?  

Ліна аж зупинилась, проте швидко опанувала себе:  

— Якби вона хотіла просто поговорити, то прислала б запрошення. Або могла використати інший нормальний спосіб для початку розмови, а не з’являтися з неба!  

— О, тепер я розумію.   

Однак Ліна збагнула, що якби навіть та жінка поводила себе звичайно, вона, знаючи, що це відьма, неодмінно б дуже злякалася. Але в чому причина цього страху? Здається, мало хто з її знайомих його відчував, принаймні так сильно. Покопирсавшись у спогадах, Ліна зрозуміла: тато. В дитинстві він часто розповідав їй про те, наскільки сташні й небезпечні відьми. Про те, що здійснюючи людські бажання, вони беруть подвійну плату: одну для себе, іншу для виконання магії. Зазвичай люди приходили до них лише в дуже скрутному становищі, коли більше ніщо не допомагало... Але плата часто була величезною, і щоби отримати бажане, потребувалося віддати щось не менш значуще. Через відьму становище людей могло стати набагато гірше, а вони самі — збожеволіти чи навіть померти! Ті ж, хто не зміг заплатити одразу, перетворювались на довічних боржників відьми, а деякі — на довічних слуг.   

Усе це вона знала зі слів батька і дивувалась, виявивши, що її подруги в дитинстві подібного не чули. Тоді Ліна хоч і не розуміла, чому він вирішив розповісти їй такі страхіття, але й не надавала цьому значення. Але зараз співпадіння було дивним: спершу моторошні розповіді про відьом, далі поява однієї з них. Наче батько знав, що це трапиться, і хотів, щоби Ліна ставилася до них... з насторогою? “Але не може бути, — подумалося їй. — Якби він знав, то обов’язково попередив би мене, або ж взагалі не допустив би цього!”   

З роздумів її вивів тихий голос Яна:  

 — Тало, ти впевнена, що нам можна туди йти?  

 — Звичайно! Вони ж казали, що можна з важливого приводу. Хіба обхід зі справжньою принцесою — не важливо?  

— Гадаю, вони мали на увазі інші причини...   

— Але ж не уточнювали! Нічого страшного, зате там класно!  

— А куди ми йдемо? — поцікавилась Ліна.  

— До найважливішого місця! — таємничим голосом промовила дівчинка. — Це озеро, яке усі називають Серцем Фатару, бо до нього стікаються усі річки і струмки. І ще там є величезна квітка!  

Цікаво, наскільки величезна? Ліна пригадала, що Фатар заснували феї. Тобто, саме вони створили те озеро, і перенапрямили в річечки підземні води. І все це сланували так, щоби тут могла вижити кожна рослина і тварина! А їх тут багато. Ліна вкотре захопилася їхньою майстерністю та вирішила поділитися цією думкою.   

— Так, моя мама казала, що феї можуть усе! — Тала закивала у відповідь. — Тобто усе, крім подолання Спустошників, — вона дещо спохмурніла.  

Ліна від цих слів теж раптово засмутилась — фей же більше нема. А так було б чудово з ними зустрітись!   

Біля стежини завився потік, а невдовзі з’явилося розгалудження. Права його частина була значно меншою за ліву та середню.   

— Я думаю, нам варто йти праворуч, — висловився Ян.  

— Боїшся, що з того боку нас помітять дорослі? Я ж казала — у нас є причина.  

— Але їм все одно це не сподобається.  

— Ну, може... Ліно, що ти скажеш? Ми можемо піти крізь головний вхід чи боковий. З головного дуже гарно, але там може бути майстер Атен або ще хтось.   

Що-що, а знову бачити його неприємні очі Ліні не хотілось.  

— Тоді краще з бокового, бо майстрові я не дуже подобаюсь. Стривай, там є входи?  

— Є. Ти все побачиш! — на мить спохмурніла Тала знову повеселішала.  

Вони пройшли стежкою, крізь різнокольорові кущі (Ліна помітила, що в цій частині уся рослинність складається в малюнки) і дерева, що здавалися ключами. Ось попереду замайоріла ажурна верхівка стіни — біло-прозорої, створеної з кристалу. Всередині неї наче розтеклося молоко, утворюючи візерунки, схожі чи то на квіти, чи то на шестипроменеві зорі, а може, просто на абстракції. Ліна захоплено це розглядала. Вона хоч і бачила подібне, наприклад, знаменитий Гранітний купол, але таку красу — вперше. Одначе, стіна не була високою, певно, слугувала радше декорацією, ніж захистом. Цікаво, це єдина споруда у всьому Фатарі?   

Діти також роздивлялися: певно, нечасто тут бували. Потім Ян підійшов до невеликого отвору і обережно зазирнув у нього.   

— Майстер Атен на головному вході, а більше нікого нема, — прошепотів він.   

— Пощастило, — Тала теж зазирнула. Її очі захоплено розширилися. —  Так гарно! А він нас і не помітить, — хитро озирнувшись, вона шмигнула в отвір.   

Ліна, подумавши, рушила за нею, Ян же тільки зітхнув. Коли вона побачила, який вигляд має Серце Фатару, то завмерла. Трава, що встелила береги озера, місцями переходила з м’ятно-зеленого до блакитного і бузкового кольорів. Cама вода була лазуровою, наче морська лагуна, але брижі створювали на ній помаранчеві відблиски. А найголовніше — майже половину водойми займала величезна квітка водяної лілеї! Спершу вона здалася біло-рожевою, але, придивившись, Ліна побачила легкий пурпуровий відтінок на основах пелюсток і охристий — на верхівках. З сердцевини квітки підіймався стовп різнокольорових вогників. Ліну заворожив цей краєвид: з кожним разом Фатар дивував і захоплював усе більше. Тала поряд теж завмерла із сяючими очима, як раптом відтягнула її вбік.  

— Ян, мабуть, теж хоче подивитися, — пошепки пояснила дівчинка. — Але він може лише крізь прохід, бо надто правильний, щоби зайти всередину.  

— А ти — ні?  

— Ми з Сувон вважаємо, що не можна зашкодити Серцю, просто тут стоячи.  Тільки не підходь надто близько до води, а то головний майстер помітить, — вона показала ліворуч, де огляд закривала рослина з великими круглими листями.  

Глянувши крізь нього, Ліна побачила високу арку — Головний вхід, під яким стояв майстер Атен. Він нерухомо дивився на лілею: певно, охороняв.