Глава 2. Завтра ― експедиція

Їй снилося щось дивне, щось незвичайне та чарівне: як відчуття казок, прочитаних в дитинстві. І, розплющивши очі, вона ще сподівалась повернутися знов у цей сонний світ, але марно. Ліна відчула смуток. Колись і реальність була так само сповнена чарівного, але все це забрало Спустошення. А їй так хотілося пожити в казковому світі! Звичайно, деяка магія була небезпечною, але ж її могли побороти, чи не так? В будь-якому разі, зараз із чарівництва лишились тільки відьми, і вони не були ані добрими, ані злими. Просто громадяни зі своєю професією, яка, однак, викликала суперечки. Ліна не зналася з жодною з них, та й не хотіла, бо їй не подобалась магія, що ґрунтується на втраті. Так, щось її думки не туди зайшли.  

Вона оглянула кімнату, залиту сонячним світлом, кішку Рін на ковдрі, і здивувалась, чого так переживала вчора. Нічого страшного не сталось, і не станеться навіть коли вона розкаже все батькам. Швидко проробивши всі ранкові справи, Ліна зазирнула в кімнату тварин.    

― Привіт, Джо! Привіт, Арана, Мінні й Хобі! Привіт, Сі, Кей, Нау, Оле та Єйн! Доброго ранку вам усім.    

― Пр-ривіт, Ліна! ― крикнув папуга Джо.   

Усі інші, звичайно ж, промовчали. Ліна погладила кролика і задумалась, що у неї сьогодні за планом. Точно, вишивання! Настрій почав швидко випаровуватись. Вона глянула на годинник ― майже дев’ята ранку, ще дві години в неї є. Ліна вискочила з кімнати, пробігла галерею, зазирнула в Кольорову кімнату ― порожньо. Не дивно, адже майже всі в цей час мали якісь справи. Дівчинка вже збиралась вийти в палацовий садок, як помітила Ейпріл, що ледь не летіла кудись з найщасливішим обличчям у світі. Ліна теж усміхнулася.    

― Ейпріл!    

Та здивовано озирнулась, і помітивши Ліну, помахала їй рукою. За мить дівчата вже опинились поряд.    

― Ти кудись поспішаєш? ― про всяк випадок спитала принцеса.   

― Ні, просто схвильована. Уявляєш, завтра я теж вирушаю в експедицію!   

― О… Це чудово!   

Мова йшлася про експедицію в Мертві Гори. Два тижні тому провідники випадково знайшли там рослину, яка вважалася знищеною ще зі Спустошення. Головна цілителька, дізнавшись про це, вирішила на власні очі побачити її та, якщо можливо, пересадити і почати розводити. Звичайно, вона не мала робити це сама ― для місії призначили кілька слуг, охоронців, і двох травниць, донькою однієї з яких була Ейпріл. А сьогодні їй дозволили піти також. Ліна дуже цікавилась цією темою ― як фанатка магії і подорожей.    

Одна усмішка раптом зникла з обличчя її подруги.    

― Послухай, ― схвильовано почала вона. ― Те, що ти казала вчора… Дивно, бо раніше ти завжди погоджувалась з тим, що будеш королевою. Невже трапилось дещо, змусивше тебе сумніватись?   

Ліну ці слова застали зненацька. Чомусь її огорнуло дивне відчуття ― хоча вчора вона наче розібралася з усім, ця тема була їй неприємна.    

― Ні, ні, нічого не трапилось. Просто зрозуміла, що не підходжу для цієї роботи. Але… ми можемо поки не говорити про це?   

Ейпріл подивилась на неї трохи підозріло.   

― Звичайно. До речі, нас не буде десь біля десяти днів, проте можемо трохи затриматись, якщо знайдемо ще щось цікаве.   

― Звучить наче початок чогось надзвичайного. А, уяви, якщо ви підете за рослиною і зустрінете якусь магічну істоту!   

Подруга розсміялась.    

― Тоді хочеться, щоб ця істота виявилася безпечною.   

Ліна подумала, якби весело було піти з ними. Якби було можна. Але стоп, чому це не можна? Ніхто не забороняв їй цього, ніяких проблем не існувало. То чому вона ще не попрохала батьків про це? Невже... вона боїться? А цю мить душу обпік сором. В їхній країні так багато людей, яким доводиться стикатися з величезними труднощами, долати їх, а що страшно для неї? Вишивання? Життєві зміни? Навіть зараз, Ейпріл, молодша за неї на рік, спокійно йде в подорож, а Ліна все боїться. Яка ж ганьба.   

― Знаєш, мабуть, я теж піду.    

― Ти також? А тобі дозволять батьки? ― здивовано спитала Ейпріл. ― Але, насправді, буде класно, якщо ти підеш з нами.   

― Я спитаю, швидше за все дозволять, ― відповіла їй принцеса, хоча вже була не надто впевнена.   

― Може, тобі варто зробити те, що їм сподобається?  Ну, щоб більше шансів було?   

― Дякую, теж про це подумала. І я навіть знаю, що! ― Ліна швидко розповіла про зустріч об одинадцятій. ― Але спершу треба потренуватися.    

―А, ну то щасти тобі!    

― Тобі теж. До вечора!   

Вона ледь не бігла до своєї кімнати ― зараз кожна хвилина важлива. Узявши полотно, Ліна нанизала бісерину на голку і встромила в тканину. На щастя, до приходу тієї леді залишалось більше півтори години.    

Кого можна уявити при словах «пані, якій довіряє королева Ірідесса»? Знаючи, що довіряла мати лише тим, кого поважала (а кому ж іще?), ця жінка мала бути елегантною та освіченою, з ідеальним макіяжем і дорогою сукнею. Єдиною, хто не підходила під усі критерії, була вчителька Маяра, яка одягалася доволі просто, і з вигляду не завжди можна було впізнати в ній аристократку. Зате, по словах матері, знаннями та освітою вона могла перевершити усю знать. Проте леді, що сьогодні чекала на Ліну в Нарцисовій залі, очікуванням відповідала повністю. Дуже худа, з високою зачіскою і в розкішному зеленому платті, вона привітала дівчинку:    

― Доброго ранку, принцесо Евеліно, я Каріна з роду Квітколиців. Прошу, сідайте, всі необхідні речі вже тут.   

― І вам доброго ранку, леді Каріно, ― Ліна зробила реверанс. Цю жінку вона колись зустрічала і, здається, та жила при палаці.   

Та всміхнулась.    

― Щиро рада знайомству. Наше зайняття ще не почалося, може трохи почекаємо?    

― Так, міледі. До речі, ви маєте чудовий вигляд.   

― Дякую, як і ви.   

О так, Ліна з фрейлінами постаралися сьогодні зробити все якнайкраще. Вона сильно нервувала, що траплялося з нею рідко. Було від чого ― від враження жінки залежала її можливість піти в подорож. Намагаючись трохи відволіктись, вона помітила, що приміщення заповнює кавовий аромат. Це її зацікавило ― в Сілорі, їхній країні, зазвичай пили фруктовий чай, а от в Аленарії ― країні, родом звідки була її мати, віддавали перевагу каві.