Глава 18. Зустріч із нею

Вона згадала слова “Якщо у тебе буде запитання...”. Так, у неї є, і не одне! Незважаючи на них, Ліна раніше не думала користуватися токнесом, бо знала, що дізнається все згодом. Однак пояснення, як опанувати магію, їй ніхто не обіцяв. І, якщо Ліна врешті сама зрозуміє, може виявитися надто пізно! От запитати у токнеса можна просто зараз і навіть отримати відповідь. Тому він тягнув її до себе, хотілося взяти його, провернути і... 

А раптом токнес все ж є пасткою? Шо станеться тоді? Ліна замислилася. Якщо токнес ― пастка, значить, точно від відьми, більше нема кому. Що вона їй тоді зробить? Згадалися її слова: “Я хочу поговорити з принцесою...”, і батько писав: “Не слухай відьму”. То невже головна небезпека полягала в тому, що відьма скаже? Тоді дійсно логічно з її боку прислати річ, за допомогою якої спілкуються на відстані. Ну, з цим Ліна точно впорається! Вона подумки зібрала інформацію: в разі успіху токнес їй допоможе, в разі невдачі ― не трапиться нічого дуже страшного. Рішення стало очевидним, Ліна дістала калейдоскоп... 

Стривайте, вона справді збирається ним скористатися?! Але ж не можна, це занадто необдумано! Проте Ліна нагадала собі про чарівний зв’язок, про його важливість для неї. Зазирнула у шпарину, чуючи, як гупає у скронях її серце. Страшно. І вона все одно зробить. Ще трохи повагавшись, Ліна провернула широкий циліндр, удруге, і притиснула його до довгого. Картинка неба ожила, вона, затаївши дихання, втупилася в неї. Зараз лишився останній шанс передумати, секунди розтягалися у вічність. І Ліна, глибоко вдихнувши, проказала: 

― У мене є запитання, ― її голос здригнувся. 

Пройшла секунда і зненацька шпарина спалахнула блакитним сяйвом ― Ліна не встигла  злякатися, лише вражено спостерігала. Здавалося, сяйво затопило все навкруги. Потім блакить стала затягуватися туманом, густіше і густіше, це щось нагадувало їй, тільки от що? Згадати вона теж не встигла, бо в голові пролунав тихий голос: “Скажи, що ти хочеш запитати?”.  Не роздумуючи, Ліна відповіла: 

― Я хочу знати, як навчитися магії.   

І туман остоточно сховав обриси дерев Фатару, заглушив усі звуки. Ліна чула лише стукіт власного серця. Потім зашумів вітер, став розганяти пару, але не до кінця. Туман клубився, неспішно плив за ним, формуючись у... хмари, між якими проглядала знайома блакить. Озирнувшись, вона збагнула, що стоїть посеред неба! Так, так, того самого неба з картинки. Знизу, зверху і по боках її оточували білі хмари, деінде залиті сонцем. Вони постійно змінювалися, закриваючи і відкриваючи нові клапті неба, але там, де стояла Ліна, лишалися суцільними. На певний час вона забула про все, вражено оглядаючи дивовижний краєвид. Як таке можливо, Ліна не думала ― очевидно, магія. Що це за місце? Чи воно справжнє? Ні, певно, інакше тоді вона б упала, та й дихати стало би важче. А може, й ні. 

Ліна обережно ступила кілька кроків по білій поверхні ― та виявилася дивною, м’якою, наче пух, і водночас не давала провалюватися. Її острах поволі танув, поступаючись захопленню ― тут було справді неймовірно! Ліна з насолодою вдихнула свіже повітря, яке овівало її волосся, розглядала усі відтінки та форми хмар ― звідси вони мали ще цікавіший вигляд, ніж із землі. Загалом, це місце дарувало їй таке відчуття затишку та щастя, що вона умить впевнилася: вона зробила правильний вибір. А затим побачила її.  

З туману до неї неспішно крокувала фігура: жінка в широкополому капелюсі. Коли та наблизилася, стало видно її сукню, яка переливалася та струїлася, немовби темна вода. Одначе всю увагу забрало її волосся ― синьо-зелене. Лінині очі розширилися. Жінка посміхнулася, остаточно підтвердивши її думку. Ця, посмішка, якої не мала жодна інша людина, змусила Ліну стиснутися зсередини, а її серце гупнути до запаморочення в голові.  

― Це ти, ― тільки і вимовила вона.  

― Саме так, ― відповіла відьма.  

Ліна відчайдушно намагалася заспокоїтися, нагадуючи собі, що сама вирішила ― нічого страшного в зустрічі з відьмою нема. Проте міркувати, поки нічого не сталося, і бачити її перед собою ― абсолютно різні речі! Тож Ліна зараз ледве не тремтіла ― і сама ж винна! Поява відьми була очікуваною, навіть очевидною: багато чого вказувало на неї. 

― Що це за місце? ― спитала вона. 

― Як би пояснити... Це простір, створений токнесом, де люди, чи радше феї можуть зустрітися, скільки б тисяч кілометрів їх не розділяло. У кожного пристрою він свій. Звісно, вийти звідси можна за бажанням і будь-якої миті.  

Відьма з очікуванням подивилася. Ліна затамувала дихання. Ось він, її шанс! Усе просто ― варто лише захотіти, і вона повернеться назад. Так Ліна і збиралася вчинити, проте різко зупинила себе. Ні, не можна йти, взагалі нічого не дізнавшись! Жінка зацікавлено спостерігала за нею.  

― То що тобі потрібно від мене? ― Ліна старалася говорити спокійно, але її губи стиснулися від напруги і хвилювання ― зараз вона почує усе!  

― На жаль, я не можу сказати: це обов’язок твого батька. Має ж він колись дотримуватися угоди.  

Що? У Ліни склалося враження, наче вона налетіла на глуху стіну.  

― Якої угоди? 

― Розповідь про неї буде означати відкриття таємниці. 

― Але ж якщо ти не збираєшся казати, навіщо тоді все це? Навіщо знаходити мене в експедиції, відправляти токнес...? 

― Для звичайної розмови. Як щодо неї? Крім того, я все ж можу дати кілька підказок.  

 Ліна замислилася. 

― Я не розумію, ― вона похитала головою. ― Ти з’явилася через мене чи через мого батька? 

― Скажімо так, це сталося завдяки йому, проте значною мірою залежить від тебе. 

― Тому що я принцеса? 

― Ні, ― відьма усміхнулася так, наче вважала цю думку кумедною. ― Я мала на увазі, що якби, наприклад, ти стала однією з тих людей, яких понад усе займають гроші, ймення, підтримання соціального статусу та виконання правил, я би не стала тебе шукати.  

Ліна ошелешено глянула на неї і прийнялася гарячково обдумувати почуте. Навіщо відьмі її особистість? Яким чином рішення жінки залежать від неї і від батька водночас? Як?!