Глава 16. Спогад

Коли вони домовилися, коли і де саме зустрінуться після знайдення Рути, Ліна замислилась про іншу, не настільки важливу, але незрозумілу їй деталь: звідки відправник знав про її справжній калейдоскоп? Бо надто вже вони були схожі. Чи означає це, що хтось тут раніше іще раз зазирав у сумку? “Ні, не могло бути, ― заперечила вона собі. ― Раніше я не полишала свої речі, а в Фатарі він би просто не устиг виготовити токнес.” Зате Ліна пригадала, як у дитинстві частенько любила показувати новим знайомим те, що носила з собою ― і калейдоскоп теж. Тож таємничий відправник міг якраз тоді його бачити. І невже тоді він чекав увесь час цього моменту? 

“Коли ж я останній раз показувала калейдоскоп”? Точно ― два роки тому! Вони з нянею їхали в інше місто, і в готелі та представила їй одну свою знайому: пані... Як же її звали? Забуття імені було дивним, адже Ліні міцно вкарбувалися в пам’ять темно-зелені очі, глибокий голос і слова жінки. Навіть приймальню готеля, де вони сиділи.

― Я займаюся торгівлею, ― розповідала жінка після знайомства і невеликої розмови, ― як звичними, так і, можна сказати, унікальними речами. Ще я назвала б себе людиною мистецтва, оскільки мене цікавить поєднання краси природи і людських речей, як от тканин, що імітують гірські породи, водяну поверхню і тварин, барельєф із візерунків колосся і дерев та музики, виражаючої шторм чи дощ.  

― Так, ці речі справді вельми цікаві! ― Ліна слухала жінку з захопленням. 

― А як, щодо вас, принцесо Евеліно? Якими є ваші інтереси? 

― Насправді, мені до вподоби дуже багато речей. Але найбільше, мабуть,― подорожі та святкування й інші заходи. 

― Он як. Якщо не помиляюся, у вас добре життя, ― дивним, незрозумілим для Ліни тоном сказала пані. 

― Думаю, ви праві. А як щодо вашого? 

Жінка усміхнулась. 

― Моє, напевно, теж непогане, дякую за турботу. Хоча, звісно, є завжди є чого прагнути і куди рости. 

Потім вона більше питала Ліну про її життя, уважно слухаючи, а та весело розповідала. Одне з запитань відкрило найбільш пам’ятну частину їхньої розмови: 

― Скажіть, а чи мрієте ви про щось? 

Ліна без вагань одповіла: 

― Мені б хотілося, щоби усі люди були щасливі. 

― Гарне бажання, однак неможливе для виповнення в найближчі... віки. А чи маєте ви таке, що стосується особисто вас? 

Ліна замислилась. 

― Думаю, є, але зовсім нездійсненне. Розумієте, я дуже полюбляю читати історії про фей і їхні чари, тому мрію потрапити в казку з ними. 

Усмішка жінки стала ширшою ― здавалося, ніби вона хотіла почути цю відповідь.  

― Звучить чудово. Насправді я рада так неочікувано зустріти людину, яку приваблюють подібні речі. На мою думку, саме любов до чар і всього незвичайного створює найцікавіших людей. А ще до таємниць ― ті додають світові особливого шарму. Якби вони раптом зникли, то закладаюся, що доклала би всіх зусиль для їх повернення. 

Якийсь час вони обмінювалися знаннями щодо магії та фей: виявилося, пані вивчала і цю тему. Ліна все більше захоплювалася нею і тому показала калейдоскоп, розповівши свою дитячу ідею, що він ― портал до таємничого маленького світу, хоча вже не була дитиною. Жінці він сподобався, наприкінці вона запитала: 

― Чому ви вважаєте свою мрію про потрапляння у казку нездійсненною? ― в її очах блимали хитруваті вогники. Ліна здивувалась: 

― Оскільки ані фей, ані магії давно не існує. 

― Проте магія все ще є. 

― Так, я знаю про сили відьом... Однак, зрозумійте, вони зовсім... не такі. 

― Розумію. А хіба існування їхніх чар не доводить, що можуть бути інші? Як думаєте? 

Ліна поглянула на неї широко розкритими очима. 

― Це дійсно має сенс! Якщо чесно, мені теж приходила подібна думка... То ви вважаєте, що усе скоро повернеться чи навіть є зараз? 

― Я знаю, що таке можливо, як і здійснення твоєї мрії. Навіть інакше ― я обіцяю, що в майбутньому ти потрапиш у казку. 

― Дякую за ваші слова... Але як...? ― Ліна була надто приголомшена, щоби договорити. 

― Ти дізнаєшся, коли прийде час. Знаю, фраза звучала дещо заїжджено, але саме так і має бути. Десь тоді ми с тобою і зустрінемося, можливо, трохи раніше чи пізніше. 

― Стривайте, то ви кажете, що я не побачу вас до того? Чому? 

― Оскільки інакше буде не настільки цікаво. Хороша частина казки ― таємниця. До побачення! 

І останнім, що бачила Ліна, був здійнявшийся плащ жінки, коли та полишала готель. Вона сиділа, не рухаючись, доки не підійшла няня. 

Спершу Ліна часто згадувала пані, сподівалася на скоре виповнення обіцянки. А коли розказала няні, та відповіла:  

― Нічого собі... Я й не знала, що пані виявиться дивачкою і розповідатиме настільки ж дивні речі. Не хочу тебе засмучувати, але те, що вона казала, не може бути правдою. 

― Чому? Я ж пояснила... 

Няня похитала головою.  

― На жаль, завжди існують люди, які стараються негарно пожартувати над високопоставленими особами із заздрощів. Треба просто не зважати на них. Мені дуже шкода, що саме я познайомила тебе з нею.  

Ліна дійсно засмутилася. Вона знала ― няня каже правду, і водночас хотіла вірити загадковій пані, хоча мало знала про ту. Врешті, через рік купа нових знайомств і подій витіснили її в дальній закуток пам’яті. А в цей час вона глибоко замислилась. Магія, феї, таємниці ― усе, що казала жінка, стосувалося токнесу! І зараз стало зрозуміло, що вона могла не просто вірити в інші чари, а й знати про них: якщо у Сувон вони з’явилися півроку тому, то раніше теж могли бути у когось! Невже ця пані прислала токнес?! Раптом вона хоче допомогти? На мить Ліну наповнила радість. 

Або ж... Вона і є відьма. У цього припущення була якась лячна правдоподібність. Ні, не може бути! Образ пані ніяк не натягувався на злодійку. “До того ж, ― розсудила Ліна, ― якщо вона відьма, то її слова й уся наша зустріч не мала б сенсу, бо тій я потрібна через щось, що трапилося з батьком.” Ех, її голова вже кипить, а вона нічого не зрозуміла! “Самі здогадки мені нічим не допоможуть. Треба дочекатися завтра”.