Глава 9. Знову неочікуване

Коли вони йшли з Метеликового гаю, Тала раптом спитала: 

— Скажи, Ліно, а ти впевнена, що відьма на вас напала? Може, вона дійсно хотіла тільки поговорити? 

Ліна аж зупинилась, проте швидко опанувала себе: 

— Якби вона хотіла просто поговорити, то прислала б запрошення. Або могла використати інший нормальний спосіб для початку розмови, а не з’являтися з неба! 

— О, тепер я розумію.  

Однак Ліна збагнула, що якби навіть та жінка поводила себе звичайно, вона, знаючи, що це відьма, неодмінно б дуже злякалася. Але в чому причина цього страху? Здається, ніхто з її знайомих його не відчував. Покопирсавшись у спогадах, Ліна зрозуміла: тато. В дитинстві він часто розповідав їй про те, наскільки сташні й небезпечні відьми. Про те, що здійснюючи людські бажання, вони беруть подвійну плату: одну для себе, іншу для виконання магії. Зазвичай люди приходили до них лише в дуже скрутному становищі, коли більше ніщо не допомагало... Але плата часто була величезною, і щоби отримати бажане, потребувалося віддати щось не менш значуще. Через відьму становище людей могло стати набагато гірше, а вони самі — збожеволіти чи навіть померти! Ті ж, хто не зміг заплатити одразу, перетворювались на довічних рабів відьми, а деякі — на довічних слуг.  

Усе це вона знала зі слів батька і дивувалась, виявивши, що її подруги в дитинстві подібного не чули. Тоді Ліна хоч і не розуміла, чому він вирішив розповісти їй такі страхіття, але й не надавала цьому значення. Але зараз співпадіння було дивним: спершу моторошні розповіді про відьом, далі поява однієї з них. Наче батько знав, що це трапиться, і хотів, щоби Ліна ставилася до них... з насторогою? “Але не може бути, — подумалося їй. — Якби він знав, то обов’язково попередив би мене, або ж взагалі не допустив би цього!”  

З роздумів її вивів тихий голос Яна: 

 — Тало, ти впевнена, що нам можна туди йти? 

 — Звичайно! Вони ж казали, що можна з важливого приводу. Хіба обхід зі справжньою принцесою — не важливо? 

— Гадаю, вони мали на увазі інші причини...  

— Але ж не уточнювали! Нічого страшного, зате там класно! 

— А куди ми йдемо? — поцікавилась Ліна. 

— До найважливішого місця! — таємничим голосом промовила дівчинка. — Це озеро, яке усі називають Серцем Фатару, бо до нього стікаються усі річки і струмки. І ще там є величезна квітка! 

Цікаво, наскільки величезна? Ліна пригадала, що Фатар заснували феї. Тобто, саме вони створили те озеро, і перенапрямили в річечки підземні води. І все це сланували так, щоби тут могла вижити кожна рослина і тварина! А їх тут багато. Ліна вкотре захопилася їхньою майстерністю та вирішила поділитися цією думкою.  

— Так, моя мама казала, що феї можуть усе! — Тала закивала у відповідь. — Тобто усе, крім подолання Спустошників, — вона дещо спохмурніла. 

Ліна від цих слів теж раптово засмутилась — фей же більше нема. А так було б чудово з ними зустрітись!  

Біля стежини завився потік, а невдовзі з’явилося розгалудження. Права його частина була значно меншою за ліву та середню.  

— Я думаю, нам варто йти праворуч, — висловився Ян. 

— Боїшся, що з того боку нас помітять дорослі? Я ж казала — у нас є причина. 

— Але їм все одно це не сподобається. 

— Ну, може... Ліно, що ти скажеш? Ми можемо піти крізь головний вхід чи боковий. З головного дуже гарно, але там може бути майстер Атен або ще хтось.  

Що-що, а знову бачити його неприємні очі Ліні не хотілось. 

— Тоді краще з бокового, бо майстрові я не дуже подобаюсь. Стривай, там є входи? 

— Є. Ти все побачиш! — на мить спохмурніла Тала знову повеселішала. 

Вони пройшли стежкою, крізь різнокольорові кущі (Ліна помітила, що в цій частині уся рослинність складається в малюнки) і дерева, що здавалися ключами. Ось попереду замайоріла ажурна верхівка стіни — біло-прозорої, створеної з кристалу. Всередині неї наче розтеклося молоко, утворюючи візерунки, схожі чи то на квіти, чи то на шестипроменеві зорі, а може, просто на абстракції. Ліна захоплено це розглядала. Вона хоч і бачила подібне, наприклад, знаменитий Гранітний купол, але таку красу — вперше. Одначе, стіна не була високою, певно, слугувала радше декорацією, ніж захистом. Цікаво, це єдина споруда у всьому Фатарі?  

Діти також роздивлялися: певно, нечасто тут бували. Потім Ян підійшов до невеликого отвору і обережно зазирнув у нього.  

— Майстер Атен на головному вході, а більше нікого нема, — прошепотів він.  

— Пощастило, — Тала теж зазирнула. Її очі захоплено розширилися. —  Так гарно! А він нас і не помітить, — хитро озирнувшись, вона шмигнула в отвір.  

Ліна, подумавши, рушила за нею, Ян же тільки зітхнув. Коли вона побачила, який вигляд має Серце Фатару, то завмерла. Трава, що встелила береги озера, місцями переходила з м’ятно-зеленого до блакитного і бузкового кольорів. Cама вода була лазуровою, наче морська лагуна, але брижі створювали на ній помаранчеві відблиски. А найголовніше — майже половину водойми займала величезна квітка водяної лілеї! Спершу вона здалася біло-рожевою, але, придивившись, Ліна побачила легкий пурпуровий відтінок на основах пелюсток і охристий — на верхівках. З сердцевини квітки підіймався стовп різнокольорових вогників. Ліну заворожив цей краєвид: з кожним разом Фатар дивував і захоплював усе більше. Тала поряд теж завмерла із сяючими очима, як раптом відтягнула її вбік. 

— Ян, мабуть, теж хоче подивитися, — пошепки пояснила дівчинка. — Але він може лише крізь прохід, бо надто правильний, щоби зайти всередину. 

— А ти — ні? 

— Ми з Сувон вважаємо, що не можна зашкодити Серцю, просто тут стоячи.  Тільки не підходь надто близько до води, а то головний майстер помітить, — вона показала ліворуч, де огляд закривала рослина з великими круглими листями. 

Глянувши крізь нього, Ліна побачила високу арку — Головний вхід, під яким стояв майстер Атен. Він нерухомо дивився на лілею: певно, охороняв.