Глава 1. І що буде далі?

Ще не зійшло сонце. Не освітило вершини холодних гір, не розігнало лісовий туман, не розбудило жителів чудової країни. Ні. Тільки небо посіріло і трохи зачервоніла темна полоса горизонту.

  — Принцесо, треба вставати, — почувся голос Сувон.

Ліна не ворухнулася. Її тіло боліло, а голові страшенно хотілося поспати ще.

— Я ж бачу, що ви розплющили очі, — продовжила супутниця.

Ліна знову ніяк не відреагувала. Вона думала про те, чому ці гори такі холодні — навіть зараз, влітку, земля була просто крижаною. Хай як вона обожнювала гірську місцевість, та в цю мить їй хотілося опинитися якнайдалі звідси. І водночас було несила хоча б повернутись на спину.

— Навіщо так рано? — нарешті спромоглася запитати вона.

— Бо я не знаю, як скоро вас знайде відьма.

Ці слова остаточно розігнали туман в голові Ліни, і вона згадала всі події, що трапились за останні два дні. Але ж нещодавно на них не було і натяку! Все її життя було щасливим та спокійним, аж до того дня, коли вона вперше задумалася, що робитиме далі.

Того дня Ліна, повертаючи книжку до бібліотеки, зустріла вчительку Маяру. Ця чудова жінка викладала в неї більшість предметів, а один з них (Політика і економіка) був спільним з її сестрою — Домінікою.

Пані Майара привітно усміхнулась:

— Доброго дня, Ліно. Що за книжку прочитала?

— І вам доброго дня. Це «Вінаро» — пригодницька література, — пояснила Ліна, бо навряд чи вчителька читала її теж. Ця книга була в неї улюбленою — там головна героїня, фея світла Хелена мала здібність долати темряву всередині інших і таким чином врятувала світ. Ліні завжди хотілося теж потрапити в таку історію.

  — Чудово. Чудово, — ще раз повторила жінка, замислюючись. — Але, Ліно тобі варто читати також і шкільну тематичну літературу. Як не як, з цього року почнеться найважливіша частина твого навчання. Та, що підготує тебе до майбутнього правління. Ти ж розумієш, наскільки це важливо?

Ліна збиралася відповісти «так», аж раптом дійсно зрозуміла, і майбутня відповідальність постала перед нею всім своїм розміром. У грудях неприємно похололо. Робота правительки важка, і дуже, дуже серйозна ― це вона чула багато разів, але успішно пропускала повз вуха. І робила це частково зумисно, бо, ще будучи восьмирічною, Ліна замислювалась над тим, чи зможе впоратись з роллю королеви, та потім знайшла рішення — відкласти ці роздуми на той час, коли постаршає. Відтоді пройшло майже шість років, а вона залишалась такою само неготовою до цієї ролі. 

― Ліно? З тобою все гаразд?

Дівчинка відірвалася від своїх думок:

― Так, звичайно… Я просто подумала, що мені ж можна, ― вона запнулася, ― можна і не бути королевою?

Обличчя вчительки спершу прийняло вкрай здивований вираз, а потім спохмурніло:

― Авжеж, можна. Але чому ти це питаєш? Ти не хочеш?

― Так.

Як же важко Ліні було промовити це єдине слово! Зате після цього до неї прийшла неймовірна легкість. Тому що це була правда ― їй подобалося життя принцеси: можливості, суспільні заходи, перебування в центрі уваги, а от робота королеви геть її не приваблювала. Але вчителька її полегшення не розділяла:

― Дивно, раніше ти не казала такого. Ти впевнена, Ліно? У тебе є щонайменше шість років на підготовку. Звичайно, ти можеш назавжди залишитись принцесою, а правити буде Домініка, та, наскільки знаю, люди б хотіли бачити в цій ролі тебе.

Ліна засмутилася. Авжеж, вона чудово знала про це. Вона глибоко вдихнула і видихнула, заспокоюючи себе тим, що в будь-якому разі їхні очікування не справдяться. Те саме вона і сказала вчительці. Пані Майара лише похитала головою:

― Все одно, тобі варто обдумати і зважити все, перш ніж казати їх величностям.

― Так. Насправді я сама не до кінця визначилася.

― От і чудово. До речі, як твоє вишивання?

Ліна прикусила губу. Вона щиро сподівалась, що вчителька не згадає про злощасну вишивку.

― Все добре… Сьогодні планую закінчити половину.

― Гаразд, Ліно, постарайся, бо з завтрашнього дня буде приходити леді, що призначена її величністю дивитись, як ти вишиваєш, ― жінка занепокоєно озирнулась. ― Що ж, у мене є справи, та й у тебе теж. До побачення!

― До побачення! ― бадьоро (чи, принаймні, їй так хотілося) відповіла Ліна. Що сказати, відчуття після розмови в неї були не найприємніші. Вона поняття не мала, що робити з власним майбуттям, а на додачу до цього ще треба вишивати під наглядом. Ну скажіть на милість, хто вигадав, що всі знатні дівчата мають вишивати бісером? Безглузде заняття для тих, кому воно не подобається. А наглядачка… Ліна ніколи не проти нових знайомств, але все одно думка про цю невідому панну змушувала її трохи нервувати.

За роздумами вона не помітила, як поставила книжку і опинилась біля виходу з бібліотеки. Ліна озирнулася ― навкруги все було звично. Відвідувачі приходили й виходили, або залишались читати. Одна працівниця, здається, вирішила прибрати в кутку, поки там нікого не було. Поспішаючи, вона узяла чималеньку стопку книг, і спробувала швидко спуститись по драбині. Це виявилося помилкою ― драбина разом з працівницею загрозливо похитнулися. Ліна, забувши про свої проблеми, кинулася в той бік. Але запізно. Книги попадали на підлогу, та жінка, на щастя, не постраждала. Ліна почала підбирати книжки, поки геть червона винуватиця події спустилася і приєдналася до неї.

― Дуже вам дякую, ваша високосте. Будь ласка, пробачте мою необережність ― просто хотіла трохи прибрати, і ось… Даю слово, більше такого не повториться. Ще раз дуже дякую, гарного вам дня, ― і, розставивши книги, працівниця зникла за найближчим стелажем.

― Будь ласка… ― тільки й устигла відповісти Ліна.

Що ж, врешті решт з усіма таке трапляється, при чому падають не тільки книжки. На мить вона заплющила очі, заспокоюючись і відчуваючи, як покращується настрій від думки, що вона допомогла людині. Хвилин через п’ятнадцять Ліна вже бадьоро крокувала по коридору, вітаючись з кожним стрічним ― саме так і мало бути. А що проблема? Час ще є, і вона зуміє щось придумати.