Розділ 2

Після єдиного невдалого лікування, яке призвело до смерті дівчини-пацієнтки, спочатку родичі померлої горювали. На другий день в селищі почали шепотітись, що лікарка та недобра, що лікування її зло несе, що вона випиває чорною магією життя і що збирається всіх вбити. Загалом, зостраху люди багато чого про неї згадали і ще більше вигадали. Звичайно в обличчя ніхто не казав, але й сильно не ховались.

На ранок третього дня Міра вже знала, що відбудеться потім - на неї чекав суд, але це правильніше було б назвати осудом. Вона багато чого чула, особливо від матері, Леонор. Та в свій час тікала від образи залицяльника, Пабло, якому відмовила.

Він був сином з сім'ї аптекарів, родичі матері Міри - їхніми конкурентами. Батьки Леонор померли від епідемії, коли вона була маленька, тому її виростив дядько, який в той самий час втратив дружину і сина. Одного дня, раптово помер і дядько. Казали, що то був нещасний випадок, що стався через його експерименти. Але потім на порозі з'явився Пабло й поставив перед вибором: або вона виходить за нього, або він допоможе розпізнати у ній злу чаклунку. Вона все зрозуміла. Тієї ж ночі Леонор втекла, незабаром опинившись у цьому "маленькому містечку", як вона його інколи називала.

Міра вирішила, що чекати до ночі вона не зможе, занадто швидкі й негативні були плітки по неї. Вона вирішила дістатись іншого населеного пункту, пройшовшись краєм Лісу загублених душ. Казали, якщо не заходити далеко, то можна і не заблукати. Взявши сумку з невеликою кількістю їжі та плащем та одягнувши на себе другий комплект одягу, вона спокійно вийшла на вулицю і вже збиралась піти провулками, як почула крик і уривки фраз, де "хапайте її" та "відьма" звучали найчастіше.

Міра стрімголов побігла до лісу, чуючи як наближаються голоси. Вже біля самого лісу відчула, як хтось зачепив її одяг, але вона притко забігла до лісу, прошмигнувши під гіллям колючого куща. Зупинилась лише тоді, коли трохи затихли прокльони. Зазвичай ніхто не ходив до лісу, тому вона обернулась навколо і почала шукати Схід. Проте вже за кілька хвилин зрозуміла, що помилилась із висновками про швидкість руху переслідувачів, бо почувся гавкіт собак та людські нарікання. Вона хутчіш рушила у тому напрямку, де, як їй здалось, мав би бути Схід. Міра ледве встигла - через хвилину на тому місці вже були люди, але вона цього вже не побачила.

Міра бігла й зупинялась, падала й підіймалась, її коліна були розбиті, а на руках були садна. Вона зупинилась лише через кілька годин, коли відчула страшенну втому, і сховалась в корінні найбільшого дерева.

Вона знала, що її мають скоро наздогнати, тому вже за п'ять хвилин підскочила й почала обходити вербу, що її прихистила. Але раптом зрозуміла, що ліс змінився. Він був світліший, кольоровіший та, наче, привітніший. Вона й не помітила, що у цьому місці не співали птахи, але при спробі повернутись назад їй наче щось заважало. Міра відчувала себе наче уві сні і, як не дивно, заспокоїлась. Вона вирішила йти далі, біги сил вже не було.

Позаду почулись крики й скиглення.

- Що це? - запитала вона не відомо в кого.

- Це люди, що бігли за тобою, - почулось звідусіль.

- Що з ними? Чому здається ніби вони страждають? Хіба вони не женуться за мною? - запитала дівчина.

- На знаю, але вони напали на мене і збирались спалити все навколо. Тому наштовхнулись на самозахист, - почула вона відповідь.

- Хто ти? Чому я тебе не бачу?

- Я - дух зачарованого лісу, - весело відповіли їй.