Буття

Що людині в світі треба?

Теплий дім і чисте небо,

Двійко діточок, поїсти,

На комфортні меблі сісти.

А душа хай почекає.

Розбереться з пеклом, раєм.

Іноді просить підмоги

То в природи, то у Бога.

А, в цілому, ми не знаєм:

Вічні ми, чи помираєм.

І ніхто сказать не може,

Чи нам ангели поможуть,

Коли очі смерть закриє

І могильник яму риє.

Трохи рідних, пару друзів

Ще й сусіди по окрузі

Попрощаються й підуть.

А тобі — в незнану путь

Серед темряви чи світла,

Вже самотньому, без тіла,

Може, в вічності блукати,

Може, між світів скакати,

А, можливо, як і тіло,

Душа на клапті розлетілась.

І всі, хто знову в світ прийдуть,

Частинки мертвих душ візьмуть.

Щоб, як матерія кружляє,

Свідомість ділиться й складає

З своїх частинок нові душі,

Що знов ходитимуть по суші,

Любити будуть і чекати

Й надію в серденьку плекати,

І вірить, вірить, що неда́рма

Голублять діток, живуть гарно,

Страждають іноді, радіють,

Сміються, плачуть й знову мріють.

І все повториться по колу.

Й не згасне, віриться, ніколи.

А мрії, задуми й надії

У нових душах зажевріють.

***

Ось так частинки різних душ

Зібрались в тілі і ожили.

Спішили в світ вони чимдуж

З сирої й темної могили.

Свідомість чиста, ніц не знає,

Лиш в тілі пам’ять древніх літ.

Дитя про все усіх питає,

Несучи в собі цілий рід.

Дитя те звалося Марічка,

Бродить любила по полях,

Ходила там, де ліс і річка,

Збирала квіти у гаях.

З природою дружбу вела

Малою ще, іще дитинов.

Віночки козочкам плела,

Садила квіти біля тину.

Та й виросла, пару знайшла,

Кохались, дітки появились.

Міцна сім’я їхня була:

Дружили, гралися, любились.

Та час невпинний, швидко плине -

Лежить Марічка, не встає,

Зів’яли квіти біля тину,

А серденько все тихше б’є.

Останній раз на хату гляне:

Ось її діти, внуки є.

Уже не піде на поляну,

Вже не поїсть і не поп’є.

Останній подих і... в тумані.

Свідомість зникла і душа?

Можливо, митті не останні?

Кудись свідомість поспіша.

Прийшла до себе, не стара вже.

І, ніби, пам’ять іще є.

І думає вона, як завжди,

Та вже не ходить, а снує.

Кругом туман і біле світло,

Потік невидимий несе...

Вже не побачить більше діток,

Води ніхто не принесе...

І сумо, лячно, і відрадно -

Щось є за межами життя.

Це пояснити дуже складно,

Та не кінчається буття.

Пливе Марічка понад хмари,

Ще землю бачить вдалині.

Все світиться, неначе чари

Привиділись їй уві сні.

“Де ж моя мама і мій тато?

Вони колись сюди пішли.” -

Почала думати-гадати

Й в Марічки сльози потекли.

Як тільки про батьків згадала,

Дві постаті вже тут як тут.

“Тебе давно уже чекала.

Хто хочеш, скоро тут прийдуть” -

Мовила мама і обняла

Марічку ніжно за плече.

Марічці враз так легко стало

І на душі вже не пече.

Поспілкувалася з батьками,

Спитала, що вони і як.

Й пішла з порожніми руками

На світло, наче на маяк.

Де ліс? І ліс враз появився

Такий, як в пам’яті сидів.

І той дубок, що похилився,

І навіть ямки від слідів.

А річка де? І враз до неї

Вода блакитна вже пливе,

Немов усе чарівні феї

Велике створюють й мале.

Йде дальше, спокій душу гладить,

Уже забула за сім’ю.

“Цей новий світ приніс відраду.

Немов живу водицю п’ю.”

Подумалось тоді Марічці.

І звуки дивні звідусіль.

Качки купаються у річці.

Забула вже вона про біль,

Що перед смертю відчувала

Й бажала швидше забуття.

Тоді й не думала-гадала,

Що після смерті є життя.

А зараз радісно й спокійно,

Усе, чого захоче, є.

І дихає тепер так вільно,

Здається й серце в грудях б’є.

Та, якщо глянути у річки

На відображення своє -

Немає тіла, тільки стрічки

З білого світла в неї є.

“А де ж цей Суд, що Божим зветься?”

Прийшло Марічці у думках.

Все ближче біле світло лл’ється,

Несе туди, мов на руках

Якась невидимая сила,

Немов потік, немов магніт.

“Завжди у Бога я просила,

Щоб не давав мені він бід.”

Летить Марічка швидко, швидко,

Вже світло стало, як туман.

Ні лісу й річки вже не видко,

Лиш чутно співи і орган.

На серці моторошно стало,

Спів урочистий в душу б’є.

“Невже, Судилище настало?

Чи, може, час ще в мене є?”

“Не бійся! Все про тебе знаєм!”

Почувся голос угорі.

“Ми зла на тебе не тримаєм -

Прожила вік свій у добрі.

Хочеш ти суду, чи розради?

Получиш все, що просиш ти.

Може, почуть хочеш пораду?

Тут сила Божа все дає.

Шляхи відкриті в пекло й в небо.

Сама, що хочеш обирай.

Тікать не треба тут од себе,

Створити можеш свій ти край.

Що заслуговуєш, вважаєш,

Получиш те одразу ти.

Й нехай тебе те не лякає,