подорож

Моя пристрасть до подорожей народилася у чотири чи п'ять років.

Мій батько був військовим, і кілька років мого дитинства ми прожили у Східній Німеччині, на околиці невеликого містечка Рослау.

 Ми мешкали в двоповерхових будинках казарменого типу. Уся територія була огороджена, а на вході стояв пропускний пункт. Усі сусіди знали одне одного, а діти, незалежно від віку, майже весь час проводили надворі. Вважалося, що всередині містечка безпечно, тому нас особливо ніхто не контролював.

У мене була найкраща подруга-сусідка, з якою ми майже не розлучалися.

Одного літнього дня я запропонувала їй піти погуляти до німецького міста. Напередодні я ходила туди з мамою, і мені там неймовірно сподобалося.

Спочатку подруга відмовилася. Ми обидві боялися виходити за межі нашого двору, та ще більше боялися, що про це дізнаються мами. Але цікавість перемогла.

Ми вирішили тихенько вислизнути, поки до обіду ще був час і нас ніхто не шукатиме.

Швидко проскочили повз КПП, і, на наше щастя, ніхто не звернув на нас уваги.

За деякий час ми вже крокували вулицями старовинного міста.

Усе навколо здавалося казковим.

Ми зупинялися біля кожної вітрини й зачаровано роздивлялися товари. Біля магазину одягу обирали собі уявні сукні й почувалися справжніми феями.

Із напіввідчинених дверей булочної долинав аромат свіжого хліба й здоби, особливо запах ванілі. Я пам'ятаю його й досі.

Та найбільше нас приваблював магазин солодощів.

Такого розмаїття цукерок ми ще ніколи не бачили.

На полицях стояли різнокольорові льодяники на паличках, маленькі прозорі скляні пляшечки з кольоровими драже всередині, а на великих тарелях лежали цукерки в яскравих обгортках.

Звісно, батьки купували нам солодощі, але зазвичай без нашої участі.

Ми йшли вулицями, зовсім не помічаючи часу, і нам навіть не спадало на думку, чи знайдемо ми дорогу додому.

І раптом я почула мамин голос.

Вона бігла нам назустріч.

Страх від того, що нас викрили, миттєво скував усе моє єство.

Моя мама була дуже суворою, і я вже знала, що на мене чекає покарання.

На вулиці вона нічого не сказала. Мовчки взяла нас за руки й повела додому.

Пізніше ми дізналися, що одна із сусідок побачила нас у місті й одразу розповіла все моїй мамі.

Коли ми повернулися додому, мама почала мене сварити. Потім схопила повідець нашої собаки й хотіла мене вдарити.

Але німецька вівчарка, з якою я росла від самого дитинства, стала мене захищати.

Тоді мама зачинила її в іншій кімнаті.

Я почала голосно плакати, але мама схопила мене однією рукою й почала бити тонким ремінцем від повідця.

Я намагалася вирватися, тому удари припадали і на спину, і на ноги.

Наступного дня на моєму тілі проступили синці. Від лопаток і до колін уся задня поверхня була смугастою, наче матроська тільняшка.

Мені було боляче навіть сидіти.

Моїй подружці пощастило більше.

Її мама мала хворе серце і була дуже доброю жінкою. Вона лише заплакала, міцно притиснула доньку до себе, трохи насварила її й випила ліки.

Минув деякий час.

Погане поступово забулося, але бажання знову побачити інший світ не давало нам спокою.

Ми згадували побачене, додавали нові деталі, домислювали те, чого не бачили.

І одного дня вирішили знову вирушити в подорож.

Тепер ми були обережнішими й стежили, щоб нас ніхто не помітив.

Як і минулого разу, ми швидко пробігли повз КПП, одразу сховалися в кущах і непомітно вирушили назустріч пригодам.

Нас переповнювали відчуття свободи та передчуття нових відкриттів.

Ми вирішили скоротити дорогу й звернули на іншу вулицю.

Зараз, згадуючи ті часи, я дивуюся, як ми взагалі знаходили дорогу.

Ми не вміли ні читати, ні писати, тим більше німецькою мовою, не знали, що існують карти чи навігатори.

Тепер я назвала б це шостим чуттям або інтуїцією.

У дітей вона ще не приглушена.

Пізніше, подорожуючи іншими країнами, я іноді гралася сама з собою: намагалася знайти дорогу до потрібного місця, не дивлячись на мапу в телефоні, а покладаючись лише на внутрішній голос.

Але повернуся до своєї історії.

Ми йшли незнайомою вулицею й заглядали у вікна.

Будинки були старовинними, здебільшого дво- або триповерховими, але нам вони здавалися величезними й надзвичайно красивими порівняно з тими, у яких жили ми.

Нам було цікаво все.

Ми роздивлялися фіранки, квіти на підвіконнях, а якщо вікно було відчинене, намагалися розгледіти меблі.

Час спливав швидко, і раптом у мене з'явилося відчуття, що нам час повертатися.

Ми повернули назад.

Коли майже дійшли до КПП, нас помітив сусід-військовий, який саме йшов додому на обід.

Він здивовано запитав:

— Що ви тут робите? І де ваші батьки?

Від страху ми мовчали й не знали, що відповісти.

Він провів нас додому.

Коли мама дізналася, що нас знову спіймали за межами території, моя доля була вирішена.

Екзекуція ремінцем від собачого повідця повторилася.

І я знову ходила в синцях.

Я назавжди запам'ятала ці покарання.

До речі, була ще й третя спроба — через кілька місяців.

І, на жаль, вона закінчилася так само.

Тоді я дала собі слово, що ніколи не битиму власних дітей.

Сьогодні, згадуючи ті події, я розумію: жага подорожувати, відкривати нове й незвідане була в мені сильнішою за страх і біль.

Вони не могли мене зупинити.

Коли мама постаріла і ми вже могли відверто говорити про минуле, я одного разу наважилася запитати:

— Чому ти так жорстоко мене карала?

Мама розповіла, що це були роки після Карибської кризи. Світ жив у напруженні й страху перед війною. Усіх військових попереджали, щоб вони були готові до будь-якого розвитку подій.

І місто за межами військового містечка могло бути небезпечним.