Тиша

Поліцейський підвіз мене просто до під’їзду:

— Щойно зайдеш у зону дії пристрою, браслет активується. Відійдеш далі ніж на тридцять метрів — тебе затримають і повернуть назад.

Я не збирався випробовувати долю. Ми піднялися на другий поверх — браслет мигнув зеленим і коротко пискнув.

— Це означає, що він увімкнувся, — пояснив поліцейський.

Я зупинився перед дверима, вагаючись постукати. Минуло хвилин з п’ять, перш ніж я зібрався з думками. Постукав. Двері відчинила мама. Ми обійнялися. Я привітався з братом. Потім пройшовся квартирою — все здавалося знайомим, але водночас якимось чужим. У своїй кімнаті я побачив, що нічого не змінилося. Все залишилося саме так, як у той день, коли мене забрали.

За вечерею я розповів усю історію — про життя у в’язниці, про те, як сумував за домом, за звичайним життям, за їжею, за прогулянками.

Удома я пробув два тижні. Із усього найбільше запам’ятався один випадок.

Якось я вийшов на балкон і побачив сусідок — троє літніх жінок сиділи біля під’їзду, про щось розмовляли. Не замислюючись, я перебив їхню бесіду:

— Доброго ранку.

Вони підняли голови, замовкли, подивились на мене… і не відповіли нічого. Я всміхнувся і повернувся до квартири.

Хвилин за двадцять у двері постукав поліцейський.

Виявилося, бабусі одразу зателефонували в дільницю й повідомили, що я, мовляв, утік. Я коротко пояснив ситуацію, показав браслет. Поліцейський зателефонував кудись, кивнув і, побажавши гарного дня, пішов.

Через два тижні мене знову привезли у відділок і зняли пристрій стеження. Повідомили, що з мене знято всі обвинувачення, і я вільний. Радість переповнювала — все це нарешті закінчилося. Але я не поспішав додому. Мене цікавила правда. Я хотів почути всю історію, у якій опинився.

Я пішов до одного зі слідчих і попросив розповісти все, що йому відомо. Раніше, сидячи в камері, я не знав, кого допитували, що говорив Ерл, що казала його дружина. Усе це мені розповів Шон. Саме з його слів я й склав повну картину.

Мене відпустили, і для мене ця історія завершилася. Я сидів удома, зустрічався з друзями, спілкувався з рідними. Усім було цікаво почути мою історію, і я розповідав її знову і знову. За час, проведений у в’язниці, в мене з’явилися звички, яких я не міг позбутися. Я продовжував вставати рано, гуляв у ті самі години, що й раніше. Домашня їжа була смачною, але я відвик їсти багато. Щоразу, сідаючи за стіл, накладав собі маленьку порцію — сам не розумів чому. Наче втратив смак.

Я шукав роботу, але не поспішав хапатися за першу-ліпшу — хотілося чогось до душі. Сусіди ж і далі обходили мене стороною, попри мої постійні спроби привітатися. У відповідь — мовчання. Мене виправдали, та в їхніх очах я назавжди залишився тим, кому не місце на волі.

Ще в тюрмі я пообіцяв собі більше не ходити тією дорогою, яка принесла мені стільки горя. Раніше я обирав малолюдні маршрути, тепер же доводилося гуляти там, де ходять інші. Це заважало зосередитись — постійний шум, погляди, які, можливо, я сам собі уявляв. Вони збивали з думок, не давали зануритися в себе.

І все ж, хоч і рідко, я повертався на ту саму дорогу. Якось навесні, коли природа починала оживати, я знову пішов знайомими стежками. І раптом, вийшовши з-за повороту, побачив дівчину — сусідську школярку, років на кілька молодшу за мене. Вона теж прийшла сюди, може, просто з цікавості — подивитися на місце вбивства. Хоча тепер тут нічого про це не нагадувало. Побачивши мене, вона одразу розвернулася й швидко пішла додому. Це зачепило. Того дня я знову відчув, як сильно змінилося моє життя.

Може, справді варто було припинити приходити сюди? Але я не міг. Це було моє улюблене місце. Незважаючи ні на що.

У спробах будувати майбутнє я зовсім забув про минуле.
Ви коли-небудь відчували, що щось забули? Не річ і не справу — людину?
Я жив із цим відчуттям. І лише через два місяці після звільнення згадав про людину, яка була поруч у найважчі моменти. Це була Ніна — моя близька подруга, з якою я втратив зв’язок після "зникнення".

Усе сталося так стрімко, що я навіть не встиг попрощатися з тими, хто був зі мною у в’язниці. Що вже говорити про неї — вона жила всього за п’ятнадцять кілометрів від мене, і я все одно забув. Було гірко: я думав лише про себе. Не роздумуючи, зателефонував братові й попросив відвезти мене до того маленького села, куди колись ходив майже щодня.

Наступного дня ми поїхали. Всю дорогу я думав. Мені було соромно. В якийсь момент навіть почав нервувати: а раптом Ніна весь цей час просто ставилася до мене по-людськи, не вважаючи справжнім другом? Може, я для неї був просто ув’язненим.
Але навіть якщо й так — мені було за що її подякувати. І все ж я сподівався, що наша дружба була справжньою.

Під’їхавши до пошти, я попросив брата зачекати в машині.
— Я ненадовго, — сказав я.

Зайшовши всередину, я приємно здивувався: за ці два місяці тут нічого не змінилося. Здавалося, ніби час завмер. Ніби я вийшов лише на годинку — і от повернувся. У певному сенсі так воно і було: я забув і повернувся. Тільки не через годину.

— Добрий день, вам чимось допомогти? — озвалася Ніна, кинувши на мене погляд.

— Привіт, — усміхнувся я, мов дитина.

Спочатку вона мене не впізнала. Рік тому, під час нашої першої зустрічі, я був коротко підстрижений, у сірій тюремній формі й синій дублянці. Тепер я встиг обрасти — після звільнення ще не дійшов до перукаря. На мені була легка чорна кофта з великим кишенею та сірі спортивні штани.

За кілька секунд вона нарешті впізнала мене, щиро усміхнулася, хоч і намагалася цю усмішку приховати.
— За поштою? — спитала вона, потираючи носа рукою.
— Не цього разу, — відповів я.

— Я думала, ти забув. Що ми вже не побачимось. Ти поїхав, не попрощавшись, не сказавши ні слова.

— Так і було. Я забув. І мені дуже соромно за це. Я думав тільки про себе. Забув про ту, хто допоміг мені пережити цей "чудовий" рік.