Подарунок, якого не чекав

Життя за ґратами йшло своїм ходом.

Майже щодня я навідувався на пошту — аж до двадцять восьмого грудня. Саме того дня відділення, де працювала Ніна, зачинялося на зимові канікули. Ненадовго — до третього січня.

У свій останній робочий день вона, як завжди, була на місці. Надворі, біля входу, сміялися діти, батьки снували між крамницями з торбами в руках — у повітрі вже витала передсвяткова метушня.

Я штовхнув двері, струсив сніг із чобіт. У цей момент Ніна якраз розливала чай по горнятках.

Вона завжди заздалегідь знала, хто прямує до пошти — їй повідомляли з пропускного пункту. А ще знала, що я пунктуальний. Часто жартувала, що я приходжу «секунда в секунду». Пам’ятаю, якось сказала:

— Он і вчора ти з’явився рівно на сімнадцятій хвилині, — і показала на настінний годинник.

Я скинув куртку, взяв горнятко й сів поруч.

— Як ти? — спитав я, насолоджуючись гарячим напоєм. — Вже вирішили, що будете дивитись на Новий рік?

— Наче є з чого вибирати, — усміхнулась вона. — Усі ж дивляться фільм про того малого, якого забули вдома.

Я засміявся. Точно. Ми теж колись щороку його переглядали, аж поки після десятого разу не стало «легенько нудно». Тоді й почали шукати щось подібне, але інше.

— Вдома святкуватимете? Чи кудись поїдете?

— Вдома, — зітхнула вона. — Ні сил, ні часу. Хочеться просто впасти в ліжко, щось жувати й дивитись телевізор.

— Ідеальний Новий рік, — усміхнувся я.

Я помітив, що розмови про свято даються їй нелегко. Можливо, через мене. Кожне моє запитання зависало в повітрі — вона ж не могла спитати мене те саме. Відповідь була б очевидна.

Допивши чай, я почав збиратись. Подякував, забрав листи, кілька посилок і побажав їй щасливого Нового року.

— Там є одна коробочка, — невпевнено промовила вона, не зводячи очей з підлоги. — Це тобі. Від мене. Але відкрий по дорозі.

Я вийшов і рушив назад — туди, де немає свят, не лунає музика, і Новий рік — просто ще один день у календарі.

Дорогою я відкрив маленьку коробочку. Усередині — листівка зі сніговиком і написом: «З Новим роком». І маленька шоколадка.

Увесь шлях я думав про цей подарунок.

У книжках і фільмах часто говорять, як складно обрати подарунок для людини, в якої є все. «Що подарувати тому, хто має все?» — заїжджене запитання.

Але з Ніною було навпаки. Вона намагалася подарувати щось тому, хто вже не мав нічого. І, здається, їй це вдалося.

Це був, мабуть, найкращий заборонений подарунок. Не через шоколадку й листівку. Там було щось значно глибше.

Як і слід було очікувати, тридцять перше грудня нічим не відрізнялося від п’ятого серпня чи одинадцятого березня.

Ми прокинулися після трьох ударів у двері, стали на перекличку, поснідали й пішли на роботу. Потім обід, знову праця, вечеря, трохи вільного часу — і відбій.

Кажуть, у деяких камерах святкували — сто грамів, якщо вдалося дістати. У нас такого не було. До відбою я грав у шахи з Абрахамом, інші лежали, вдивляючись у стелю, кожен наодинці зі своєю тишею.

Але десь опівночі я прокинувся від звуків, яких ніколи раніше не чув.

Ув’язнені по-своєму зустрічали Новий рік.

Ті, хто чекав курантів, почали стукати по дверях камер. Легко, ритмічно, швидко: тук-тук-тук-тук. І вголос:

— З Новим роком!

Спершу одна камера. Потім інша. За пів хвилини вже стукали всі шістнадцять.

— З Новим роком!

Ми теж не лишились осторонь. Абрахам підскочив до дверей, почав стукати й чітко проказувати по складах:

— З Но-вим ро-ком!

Потім обернувся й привітав нас. Ми в один голос відповіли:

— З Новим роком.

Я ще довго не міг заснути. Ніколи раніше не бачив і не чув нічого подібного.

У тюрмі кожен сам за себе. Кожен — потенційний ворог. Але тієї ночі всі стали кимось ближчим. Не заради великої мети, не через бунт. Просто тому, що це було свято. Просто тому, що Земля зробила ще один оберт навколо Сонця. І в цьому було щось по-справжньому дивовижне.

Ранок першого січня нічим особливим не вирізнявся.

Хіба що наглядачі виглядали трохи гірше, ніж зазвичай — зміна лише розпочалась. Деякі ув’язнені теж були не в формі. Причина, думаю, однакова для всіх.

Ближче до обіду поповзли чутки: двоє з іншого блоку так набрались, що не з’явилися на сніданок. Наглядачі намагались їх розбудити — марно. Зрештою, тих нещасних просто перетягли в карцер.

Коли прийшли до тями, їм, мабуть, було несолодко — і від похмілля, і від болю: дубинки пощади не знають.

Решта дня минула спокійно.

Примітка.

Я довго не наважувався розповісти про наступний епізод. Тоді я нічого не зрозумів. Лише коли вийшов на волю, все почало складатися у цілісну картину.

Одинадцятого січня я ще перебував у тюрмі — за обвинуваченням у вбивстві, якого не скоював. Того дня, як завжди, я швидко збігав на пошту і повернувся. Довго не затримувався — мені вистачало цих коротких прогулянок.

А тим часом, в іншому місці, літній чоловік, який захоплювався зимовою риболовлею, не впіймавши жодної рибини, повертався додому. В лісосмузі, біля великого дерева, він помітив чиюсь шапку. Підійшов ближче — і розгледів тіло. Жіноче. Без ознак життя. За ніч сніг майже повністю його присипав.

Чоловік у паніці викликав поліцію.

Так, одинадцятого січня, майже на тому самому місці, де рік тому знайшли дівчину, знову виявили тіло. Ті ж сліди на шиї. Але цього разу — ще й ознаки спроби зґвалтування.

Новина миттєво розлетілась. Усі ЗМІ пов’язали два злочини. Заголовки волали: «Маніяк повернувся», «Убивця знову вбив». Деякі пішли ще далі: «Ув’язнений утік і скоїв новий злочин», «Маніяк у бігах…». І все це — про мене.

Шуму було стільки, що на місце приїхали слідчі з обласного управління.

Насамперед вони звернулися до адміністрації тюрми. І там підтвердили: увесь цей час я перебував усередині.