Там, де не святкують Різдва

Настала зима — моя улюблена пора року.
Я завжди любив холод, але в тюрмі зима не мала нічого спільного з тією, що я пам’ятав із волі. Там, на свободі, я сидів би в теплій кімнаті, пив чай і дивився у вікно, спостерігаючи, як тихо падає сніг. І згадував, як у дитинстві ми з братами каталися на санках, ліпили сніговиків — цілих велетнів. У повітрі витав аромат мандаринів, панувала передноворічна метушня. А вночі можна було вийти надвір, задерти голову й побачити неймовірне зимове небо — таке чисте й яскраве, а зорі — ніби ближчі, ніж будь-коли.

Я все ще любив цю пору, але за ґратами тужив за життям, яке колись не вмів цінувати.

Для мене зима завжди означала свята. А в тюрмі свят не буває. Не знаю, як в інших колоніях, але в нас ні День народження, ні Новий рік, ні Різдво нічим не вирізнялися — той самий режим, ті самі будні. Хіба що один "святковий день" був — День наглядача.
У цей день кожен ув’язнений мав привітати охоронця й подарувати йому щось — скажімо, сигарети. Не думаю, що на волі хтось таке святкує, але нас змушували. Альтернатива — "подарунок" від них: або кілька ударів, або "курорт" у карцері.

Зима в тюрмі — це безперервний холод. Вдень і вночі, надворі й у камері, вчора, сьогодні, завтра — завжди. Протяги гуляли камерою, хоч ми й намагалися зупинити їх: затуляли щілини ганчір’ям, завішували тканиною — марно. Іноді вранці вода в тазику вже була крижана — настільки було холодно.

Митися водили двічі на тиждень, але гарячої води не було. Якщо щастило — текла крижана. А часом води не було зовсім — труби замерзали. Розпорядок порушувати не можна: якщо треба — значить, треба.
Ми просто стояли біля душу в одязі. Якщо вже дуже кортіло помитися — милися нашвидкуруч.
Я спершу хотів показати себе хоробрим — як і всі новачки, у підсумку виглядав дурнем.

Одного особливо морозного дня нас знову повели до лазні. Хтось курив, інші просто чекали — десять хвилин у приміщенні й на вихід, ніби справді милися. А я вирішив ризикнути: став під крижаний душ — подумав, загартування не зашкодить.

Сказати, що на мене дивилися як на ідіота — нічого не сказати. Але ніхто не зупиняв. Лише мовчки стежили, як я роздягаюся, підходжу, вмикаю воду — і стаю під потік.

Я витримав п’ятнадцять секунд. Потім відскочив убік, удаючи, ніби так і планував. Намилився, але повертатись під струмінь зовсім не хотілося. Та вибору не було — весь у милі.
Повернувся, ще десять секунд — і вимкнув воду. Пробурмотів крізь зуби:
— Бадьорить.

Насправді — пекельний біль. Здавалося, тисячі крижаних голок пронизують тіло. Я не міг зв’язати двох слів — ні вголос, ні подумки. Про яку там "бадьорість" — швидше заціпеніння.

Я вдягнувся, зробив вигляд, що все гаразд, і вийшов надвір. До мене підійшов Френк:
— Глупство ти зробив, — сказав він.

Душ не ігнорували просто так: після нього не було чим зігрітися. Тепло, яке втрачаєш, не повертається. Я відчув це на собі: спершу здавалося, ніби тіло прогрівається, але то була лише ілюзія — нервова система била на сполох. Насправді ставало тільки холодніше.

У камері я торкнувся шкіри — вона була крижана. Забрався під ковдру, але й це не рятувало. За годину я вже тремтів. Було не просто холодно — було зле.

Лука посміхнувся й мовив:
— Тобі б хильнути чарку.
— Я б із радістю, — відповів я. — Але нема.

Я не пив, не курив, намагався тримати здоровий спосіб життя. Але в тюрмі алкоголь — це найдоступніший з недоступних способів зігрітись.

У замерзлому мозку визріла ідея. Я попросив Абрахама вийти з камери й розвідати — може, в когось є щось міцне. Я був готовий купити, навіть переплатити. Проблема — був вечір, близько сьомої, а після відбою виходити суворо заборонено. Спіймають — перелічать ребра або випишуть тиждень карцеру.

Спершу Абрахам відмовився. Ризиковано. Але за хвилину передумав:
— Гаразд. Якщо ти помреш — в кого я буду сигарети просити?

Все сталося швидко. У сусідній камері знайшлася припрятана пляшка самогонки — на свята. Абрахам домовився: десять пачок сигарет за триста мілілітрів. Грабіжницька ціна, але я б і більше віддав.

Він повернувся, передав пляшку. Я знову роздягнувся, обтерся, одягнувся й сховався під ковдру. За двадцять хвилин тіло нарешті почало зігріватися. Ще за десять — зробив кілька ковтків. Решту, добру половину, віддав своєму рятівнику.

Один похід у душ обійшовся мені в тринадцять пачок сигарет і пару років життя, які, здається, забрав стрес. Урок засвоїв: більше таких авантюр не повторював.

Взимку, як і завжди, я ходив на пошту. Наглядачам було байдуже, що надворі — завірюха чи кучугури. Є завдання — виконуй. Мене погода теж не зупиняла. Йшов і в сніг, і в дощ, і в тридцятиградусну спеку — без скарг.
Фраза «У природи немає поганої погоди» стала майже моїм девізом.

Рятувала звичка занурюватись у думки. Бувало, тільки вийдеш — замислишся, а вже й біля пошти, наче час стиснувся.

Та якось природа мене таки здивувала. Небо було ясним, температура — нуль. Я побалакав із Ніною, забрав листи й рушив назад. За двадцять хвилин небо почорніло, зірвався вітер, посипав сніг. На відкритій ділянці мело так, що я мусив іти боком, упираючись у повітря. Кілька разів падав, але дійшов.
Не скажу, що це якась дивовижна історія. Але в той день я відчув радість. На мить забув, де я. Завірюха нагадала про волю — ті ж труднощі, ті ж думки під завивання вітру.

Пам’ятаєте, я казав, що у в’язниці немає Нового року? Але мій таки відбувся.

За кілька тижнів до свята мене відправили на пошту — без черги й без оплати. Так розпорядився головний наглядач. Відмовитись чи навіть здивуватись я не мав права — тож пішов.
На місці мене вже чекала Ніна. Ми до того часу подружилися: вона допомагала з побаченнями, приносила одяг, іноді — щось смачненьке.

Того дня ми прикрашали пошту. Новий рік був уже на носі — будинки й магазини сяяли вогнями, й Ніна не хотіла відставати. Бюджету не дали, тож вона все купувала за власні гроші. А що можна було зробити своїми руками — те й робили.
Я одразу згадав, як у школі вирізали сніжинки з аркушів А4 і ліпили на вікна. Просто, дешево й красиво.