Дім, милий дім

Минуло пів року, і мені раптом закортіло порівняти себе — колишнього і теперішнього.

Коли я тільки-но потрапив до в’язниці, був мовчазним хлопцем, якому ледь міг підтримувати розмову. У перший же день мене побили охоронці — тоді це здавалося мені дикою несправедливістю, а зараз я, мабуть, назвав би це власною наївністю.

Я всерйоз збирався йти до керівництва й пояснити, що сталася помилка. Сьогодні згадую це — й лише посміхаюсь уголос.

Пам’ятаю той перший день. У мене не було ні друзів, ні сну, ні навіть апетиту. Здавалося, я розучився дихати й думати. Ніхто мене цього не позбавляв — але я все одно це втратив. Увесь мій світ зводився до одного: як вижити.

Тепер, через пів року, в мене вже є друзі — принаймні Френк, Абрахам і Ніна. Є робота, яка навіть приносить задоволення — на волі мені й такої не траплялося. Я сплю міцно, звик до скрипів, хропіння та нічних розмов. Навчився не знемагати від голоду: рибні котлети стали справжнім порятунком. Хоча з рештою їжі досі біда. І повітря… воно досі важке — в тюрмі курять усі, й, здається, цьому вже не зарадиш.

Але найголовніше — я знову навчився думати. Вирішувати те, що раніше здавалося занадто складним. Хоч, відверто кажучи, багато що в моєму житті змінилося само собою. Повернулося бажання мріяти — не щоб утекти від реальності, а хоча б трохи її прикрасити.

І, мабуть, найдивніше — це мої думки. Раніше я думав лише про те, як вижити. Тепер — про те, як жити. Ким я стану, коли вийду. Бо тепер я вірю, що вийду. Немає вже тих нескінченних похмурих думок. Час у в’язниці почав текти, як на волі. А отже, десять років — це як знову пройти школу. Раз я вже впорався — впораюся і вдруге.

В усьому іншому все йшло за звичним графіком. Зранку — підйом і сніданок. Якщо когось замінював — ішов на пошту, якщо ні — у свинарник. Потім обід, знову робота, вечеря, прогулянка і ще година вільного часу перед сном. У цей час я грав у шахи з Френком, дивився фільми або читав.

З часом мене почало непокоїти здоров’я старого. Як я вже казав, тут курять майже всі, і це відчувається: кашель, задишка… Але річ не тільки в сигаретах — самі умови важкі. Сирість, пліснява, грибок — і в камерах, і на роботі.

Інші ув’язнені мене особливо не цікавили. А от друзі — інша справа. Абрагам був молодший, курив рідко. А Френк… Френк курив із чотирнадцяти років. По дві пачки на день — усе своє життя. До шістдесяти дійшло до того, що я прокидався серед ночі від запаху тютюну.

Майже щоночі він вставав покурити. Кашель усе частішав, напади ставали довшими. Я вмовляв його кинути — і серйозно, і жартома, і лагідно, і з натиском. Він кивав, усміхався, обіцяв спробувати. А за двадцять хвилин — знову тягнувся за сигаретою.
 

Колись я вже згадував, що ув’язнених регулярно перевіряють. Але не сказав, що саму в’язницю також. Це ж державна установа — отже, бувають інспекції.

Перевірки бувають двох видів. Перший — із попередженням. Керівництво заздалегідь отримує листа й встигає все підготувати. Тоді тюрма блищить: в’язні фарбують, миють, натирають, отримують нову форму. У їдальні з’являється їстівна їжа. Усі ходять по струнці. Хто в такі дні спробує влаштувати безлад — гадаю, його чекає довгий карцер.

А другий вид — без попередження. Такі інспекції можуть нагрянути будь-коли — вранці, вдень чи навіть серед ночі. Тоді починається справжня паніка. Усі намагаються зробити неможливе, аби тільки комісія залишилася задоволена. Інакше життя стає суцільним пеклом.

Якось увечері я прогулювався біля паркану. Було тихо: високий мур, легкий вітерець, сонце заходить, пахне скошеною травою. Майже спокій.

І тут — на горизонті з’являються три машини. Повільно наближаються. Я одразу відчув: щось не так. Повернувся назад, сподіваючись не потрапити на очі. Але не встиг.

Машини зупинилися біля воріт, із них вийшли люди — суворі, в костюмах, із блокнотами та діловим виглядом.

— Що цей ув’язнений робить за межами тюрми? — різко запитала жінка в окулярах.
Охоронець хотів щось відповісти, але я випередив його:

— Я виполов усю траву між парканами, як ви й просили. Можна мені вже повернутися в камеру?

Охоронець здивовано зиркнув, але махнув рукою:
— Іди.

Я хутко побіг попередити інших: на тюрму чекає раптова перевірка.

За кілька хвилин усіх ув’язнених вишикували у дворі. Комісія розпочала обхід бараків і камер. Нервували всі — і ми, і охорона. Бо якщо знайдуть щось заборонене — буде карцер, звільнення, а може, й гірше.

Комісія була, мов двостороння монета. З одного боку — шукала порушення. З іншого — дивилася на все з огидою. У камери заходили, але до речей не торкалися. Здавалося, зазирни під будь-який матрац — і щось та знайдеш. Але «білі комірці» не збиралися бруднити рук. Не за статусом.

Ту ніч ніхто не спав. Перевірка тривала понад шість годин. Оглянули все: бараки, камери, головний блок, територію, господарські будівлі. Порушень було багато — начальника слід було б покарати. Але він усе владнав.

У результаті тюрма залишилася тим самим гнилим місцем. Усі залишилися при своєму: начальник зберіг посаду, інспектори стали трохи багатшими, а ми… а ми так і лишилися ув’язненими.

Світання ми зустріли на подвір’ї, стоячи пліч-о-пліч. Подекуди хтось перешіптувався, фантазуючи, що б ми зробили з тією комісією, якби ролі помінялися. Сніданок не поспішали виносити. Охоронці стояли осторонь, чекаючи наказів.

Лише за дві години після від’їзду комісії з’явився Слейт і оголосив:

— Ви запізнилися на сніданок, а отже, підете на роботу голодними!

Ув’язнені загули. Але несильно — рівно настільки, щоб висловити невдоволення, не переходячи межу. Кричали щось на кшталт: «Та як так можна?» або «Ми вам що — худоба?», але серйозно сперечатися з охороною ніхто не збирався. Натовп поступово розійшовся, і я пішов разом з усіма.

Я вже встиг відійти, коли почув своє ім’я. Зупинився, озирнувся — і побачив наглядача. Усе стало ясно. Я знав, що за прогулянку там, де не можна, мене покарають.