Маленька свобода

Минуло майже два тижні.

Я сумлінно працював у свинарнику, подумки лаяв себе за ту прикру помилку, коли до мене підійшов в’язень із невдоволеним обличчям:

— Ось твої дві пачки. краще сказав би одразу, чому підняв ціну.

Я не зрозумів, про що він.

— Мене не питали — я й не пояснював, — відповів я.

Виявилося, що пройти тридцять кілометрів під палючим сонцем — не така вже й легка справа. Тутешнє літо — справжнє випробування: температура часто сягає тридцяти семи. Уявіть собі: йдеш по безлюдному степу, а повітря стоїть нерухоме, важке, не дає жодного полегшення.

Я й сам устиг забути, наскільки нестерпною буває місцева спека. Раніше, коли я працював листоношею, температура рідко перевищувала тридцять — і навіть це здавалося терпимим. Але тепер настала справжня, виснажлива спека — така, що її не скинеш із плечей.

У перший же день, коли я знову вирушив до пошти, трохи пошкодував, що втягнувся в цю авантюру. Та тепер ходити треба було не так часто, як раніше — можна було потерпіти. Тим паче, в молодому тілі спеку переносити легше, ніж у старому.

Не встиг озирнутися, як усі мої старі клієнти повернулися. Схоже, кожен із них сходив один раз — і все зрозумів. Зрозумів, що ціну піднято не з жадібності, а через пекельні умови. Хоча, зізнаюся, спершу я справді хотів просто трохи більше заробити.

Я швидко вигадав, як боротися зі спекою: брав із собою пляшку води і дорогою змочував футболку — щоб лишалася вологою. А ще випросив у наглядачів кепку: сказав, що можу десь гепнутися від сонячного удару — тоді їм доведеться мене шукати. Неохоче, але дали.

Мокра футболка і кепка не робили повітря прохолоднішим — спека залишалася нестерпною. Але дихати й іти ставало трохи легше.

Літні походи до пошти мало чим відрізнялися від зимових. Я так само йшов, заглиблений у думки. Мріяв, щоб усе це швидше скінчилося, щоб я нарешті повернувся додому. Вірив, що це ще можливо. І водночас намагався збагнути, як жити далі.

Улітку тюремне життя змінювалося. Як я вже казав — усе ставало... трохи живішим. Навіть харчування покращувалося. В інші пори року з овочів у нас були лише капуста та картопля. Фасоля — на свята. Про фрукти взагалі не йшлося. А влітку до столу почали подавати помідори, огірки, кабачки — з тюремного городу. Щоправда, навіть у цей сезон яблука, що коштували копійки, залишалися для нас недосяжними.

Але справа була не лише в їжі. Навіть похід у лазню — вона ж душ — перетворювався на бажану подію. Тепла вода після виснажливого дня змивала втому і хоча б на пів години піднімала настрій. І самі люди в камері ніби ставали м’якшими: менше сварок, менше злості.

Не повірите, але навіть сидіти в камері влітку було приємніше. Товсті гранітні стіни за день не встигали прогріватися, і всередині зберігалася прохолода.

Дозвольте описати один звичайний літній день у тюрмі.

Прокидались о сьомій. Сонце вже піднімалося, нагріваючи землю, але легкий вітерець ще ніс залишки нічної прохолоди. За командою всі ставали в шеренгу й рушали до їдальні. Сніданок майже завжди був однаковий — суп. Гороховий, томатний або рибний — залежно від дня.

Після сніданку — робота. Я працював у свинарнику. Спершу — прибирання гною. Потім — годування. Іронічно, але свинячий раціон був багатшим за наш: крупи, трава, овочі з городу й залишки з їдальні — усе, що не доїли в’язні.

Потім ми отримували інвентар і під наглядом охорони виходили за периметр — косити траву. Працювали до обіду. До полудня, коли сонце ставало у зеніті, спека була такою, що навіть наглядачі втрачали інтерес до роботи — тюрма ніби завмирала.

На обід давали кашу з м’ясом. Каша була майже смачною. М’ясо — в кращому випадку символічним.

До п’ятої життя знову оживало. Всі намагалися завершити справи до вечері. Влітку нас мили частіше — раз на два дні. Душ особливо не відрізнявся від зимового, хіба що вода майже не відрізнялася від температури повітря — і через це здавалася навіть приємнішою.

О сьомій — вечеря. Овочі з рибою. Після — прогулянка. А о дев’ятій — зачинення по камерах до ранку.

Якщо ж у той день я мав іти на пошту, день минав майже так само. Хіба що я постійно шукав тінь, обливався водою, а в самій пошті пересиджував спекотні години.

Літо йшло — і разом із ним зростав мій капітал. За два місяці я заробив досить, щоб поділити дохід на три частини: одну витрачав на їжу, другу відсилав мамі, третю — братові. Він мав придбати мені планшет. Лишалося тільки зрозуміти, чи досить я «слухняний» в’язень, аби наглядачі заплющили на це очі.

У такій тюрмі, як наша, не можна було просто підійти й запитати: «Можна я пронесу дещо?» За такі питання легко можна було опинитися в карцері — або отримати по шиї. Привілеї тут визначалися мовчки. Якщо в тебе щось відібрали — значить, не заслужив. Якщо зробили вигляд, що не помітили — бери й не став запитань.

Я бачив і чув чимало. Досвідчені в’язні знали, як вести справи. Наглядачі зазвичай «не помічали» зайвого, якщо вчасно отримували невеличкий подарунок.

Одного разу я приніс посилку. Одержувача одразу викликали на прохідну. Наглядачі відкрили коробку прямо при ньому — всередині виявилися два телефони.

— Телефони заборонені, — сказали вони. — Відправимо назад.

Але в’язень навіть не моргнув:

— Відправите — то відправляйте один. Другий — ваш.

Наглядачі переглянулися. Один забрав телефон. Інший повернув коробку — й кинув її у смітник. Потім гукнув до в’язня:

— Винеси сміття.

Ось так у тюрмі вирішуються всі справи. Нічого — напряму. Усе — через паузу, натяк, погляд. Треба бути обережним, але не полохливим. У міру хитрим — і сміливим.

Ми з братом усе продумали. Він мав купити два планшети: один — старий, потертий, головне, щоб тримав заряд і не гальмував. Інший — новий, гарний. Гадаю, ви вже здогадалися, який був призначений для мене.
День Х