Як стати вільним у неволі

Зранку мене розбудили голоси з сусідньої кімнати. Виявилося, що прийшов головний наглядач — не до мене, звісно, а щоб дізнатися у лікаря, чи можу я ходити і як узагалі почуваюся. До палати він не заходив — лише розпитував. Схоже, лікар сказав, що нічого критичного, але мені ще слід полежати, і на роботу поки що виходити не варто.

Почувався я жахливо. Переломів, на диво, не було — хоч били нещадно. Обличчя розбите, тіло в синцях. Підступала нудота, у вухах дзвеніло. Думати було важко, зосередитися — майже неможливо. Перший день я просто лежав, втупившись у стелю, зрідка провалюючись у сон.

Опівдні до мене заглянув Абрахам з їжею.

— Виглядаєш кепсько, — скривився він.
— Почуваюся відповідно, — слабко усміхнувся я.
— Дуже болить? — кивнув на моє обличчя.
— Наче гумовим кийком проїхалися.
— Ага... Ну, йому теж дісталося.
— В сенсі? Я ж його навіть не торкнувся, — здивувався я.
— Та ти що, нічого не пам’ятаєш?
— Ні. Пам’ятаю, як упав. А далі — провал. Отямився вже тут.
— О-о-о, — протягнув Абрагам з лукавою усмішкою. — Ти якраз найцікавіше проґавив. Коли той тебе вже відлупцював, до воріт підійшов «великий начальник» — перевірити, що сталося. Побачив тебе й питає: «Що він зробив?» А той, що тебе гамселив, каже: «Запізнився. Подумав, що прогул, от і провів виховну бесіду». І тоді Слейт вихопив у нього кийка та як загорлав: «Це я наказав! Він прийшов вчасно!» — і сам почав його дубасити. Іншим наказав тебе сюди принести.
— Цікаво, — буркнув я.
— А чого запізнився? Навіть діди з пошти швидше повертались.
— Виконував доручення.
— Ну й друзі в тебе… — хмикнув Абрахам. — Обережніше з такими: за дружбу тут іноді дорого платять.
— Дякую за їжу. І за пораду.
— Та годі, — махнув він рукою. — Головне — одужуй.

Після обіду мене оглянув лікар. Сказав, що залишуся в лазареті ще кілька днів, вставати можна лише до вбиральні. Мене це майже влаштовувало — був час побути наодинці з собою.

Мій розпорядок у лазареті був простий. Зранку я прокидався й чекав на лікаря. Той оглядав мене, ми коротко перемовлялися, потім черговий приносив їжу. Далі — тиша. Я лежав, думав, згадував, уявляв. Обід приносив хтось із в’язнів — частіше Лука або Оскар. Потім знову — тиша, роздуми, вигадані світи. Надвечір — ще один огляд. Потім вечеря.

До кінця дня голова гуділа, а біль став майже звичним. Тож перед сном я намагався не думати. Лише іноді дозволяв собі трохи почитати.

За чотири дні мене виписали. За цей час я звик до болю, запаморочення минуло, і, як на тюремні мірки, був майже здоровий. Лікар попередив: тиждень — без важкої роботи.

Перед виходом треба було відмітитись — я пішов до головного корпусу, в кабінет начальника.

— Що з тобою? — здивувався він.
— Упав, — пробурмотів я.
— Дивись під ноги.
— Надалі буду уважнішим.
— Не переймайся. Більше не впадеш. Я вже подбав.
— Дякую, — розгублено відповів я.
— А листи де? — раптом запитав він.

Гадаю, він уже знав відповідь. Минуло чотири дні — він, мабуть, побував удома, поговорив із дружиною. Інші в’язні, що ходили на пошту, напевно, принесли ті листи. Це було випробування. Щоб я не подумав про нього чогось доброго.

— Забув, — зніяковіло зізнався я.
— Може, й недаремно ти впав. Наступного разу не забудеш. Вільний.

На цьому наша «дружня» розмова завершилася.

Наступний тиждень я провів у курнику — дробив корм. Робота була нескладною: я стояв біля дробарки, підставляв відра, а Абрахам їх відносив.

Але за цей тиждень до мене підійшли двоє. Як і той, хто був до мене, вони хотіли, щоб я замість них ходив на пошту. Плата — пачка сигарет. Я відмовив. По-перше, ще не відновився. По-друге, навіть не знав, чи маю тепер на це право.

Минув тиждень — мене перевели в свинарник. Планів особливих не було. Просто так іти до начальства — не найкраща ідея. Я сподівався, що в п’ятницю, коли буде дзвінок, зустріну його й наважуся спитати:
«Можу знову ходити на пошту?»

Але, як завжди, втрутився випадок.

Не пам’ятаю точно, який то був день, але зранку нас вишикували на перевірку. Стояли хвилин п’ятнадцять. Потім у барак зайшов головний наглядач. Повільно пройшов повз шеренгу, вдивляючись кожному в очі.

Було видно — він не в дусі. Здавалося, шукає привід випустити пару. Згодом наказав відкрити всі камери. Почав нишпорити в кожній, перевертаючи все догори дриґом. Наче щось шукав.

В’язням дозволялося мати кілька особистих речей, але все, що він знаходив, — викидав, ламав, забирав. Іноді траплялися наркотики чи самогон. Тоді власника «знахідки» чекала «відпустка» — чарівне місце під назвою карцер.

У нашому бараці наркотиків не було. Самогон — був. І все летіло з камер: стільці, чашки, журнали, одяг. Начебто дозволене статутом — але наглядача це не обходило. Разом із дозволеним летіло й заборонене: телефони, карти, настільні ігри.

До речі, про телефони. Так, у в’язнів були мобільники. Ба більше — привілейовані, за окрему плату, мали доступ до Wi-Fi.
У 2018 році у в’язниці був Wi-Fi.

Звісно, користуватись ним було заборонено. Як і тримати телефони. Але правила пишуть люди — і вони ж їх порушують.

За час у тюрмі я засвоїв просту істину: будь-яке правило, написане на папері, можна порушити — і, швидше за все, його порушать.
А от правило, написане самим життям, — не порушиш.

Наприклад, виходити за межі тюрми було заборонено. Як і ходити на пошту. Але час, а може, й саме життя зробили так, що про цю заборону просто... забули.

Правил було багато — і далеко не всі я знав. Але деякі варто було запам’ятати:

Не кожному в’язню дозволяли мати телефон. Це був негласний привілей. Наглядачі знали, що в когось є мобільний, але заплющували очі. Та тільки-но дістанеш його на очах у охорони — карцер. Залишиш на ліжку чи тумбочці — карцер. Якщо задзвонить — знову карцер. А сам телефон зникне без сліду.