Ти — чай, я — ножиці.

Уночі мене розбудив крик.

Якогось в’язня перевели до карцеру, й він запанікував. Я не знав, за що його посадили, але він відчайдушно благав наглядачів не залишати його тут. Обіцяв будь-які гроші, погоджувався на будь-яку роботу — аби тільки не зачиняли двері.

Кожні десять хвилин він знову кричав, вигадуючи все нові причини, щоб його випустили.

Це було навіть кумедно — у дивний, моторошний спосіб. Він кидався з крайності в крайність: то обіцяв багатства кожному, хто відкриє йому двері, то волав, що вб’є всіх до одного. Погрози сипалися не лише на охорону, а й на їхні родини. Такий сусід не давав мені спокою — я ловив кожне його слово. Не знаю, чому. Може, від страху. А може, просто тому, що до того я чув лише власне дихання й тишу.

Він ніби безжально нагадував, де ми є. Я знову втратив здатність думати, мріяти. Майже десять годин його голос розривав тишу. Наглядачі, мабуть , вже звикли й не звертали уваги. Нарешті він, схоже, зрозумів, що погрози й обіцянки не діють — і змовк. Але ненадовго.

За годину знову почувся крик:

— Тут ще хтось є?

Я розгубився. По-хорошому, варто було відповісти. Але говорити не хотілося. Утім, у тюрмі промовчати — означає образити. А мені не хотілося зачіпати тих, кого й так уже покарано.

— Є, — сказав я.

— Ого! Люди! Ти хто?

— Я? Ліам.

— За що сидиш?

— За те, що пішов на пошту.

— Ні-ні, не те. За що в тюрмі?
Я згадав, як Френк казав: такі питання тут — моветон, навіть образливими. У тюрмі ніхто не лізе в душу — кожен живе зі своїм чортом.
Але цей ув’язнений, схоже, не знав місцевих правил.

Його запитання мене не зачепило. Мені не було чого приховувати.

— За вбивство.

— Одне?

— Одне.

— Жорстоке?

— Не пам’ятаю.

— Давно тут?

— У карцері чи взагалі?

— І там, і там.

— У карцері, певно, п’ятий день. А в тюрмі — два місяці.

— Ооо! Та ти новачок! А я тут шістнадцять років. І ще стільки ж сидіти. Мене, до речі, Джонні звати. Слухай, два місяці — й уже в карцері? Ти відчайдух! Утікати намагався?

— Ні. Просто пішов на пошту без дозволу.

— І не втік?! Вас же просто випускають! Тікай, поки можеш!

— Якщо спіймають — строк подвоять. Життя стане ще гіршим.

— Ха! Куди вже гірше… А скільки тобі сидіти?

— Десять років.

— Е, та то дурниці. Ти, виходить, «школяр»?

Мене спантеличило це слово. Я точно не знав, що воно означає, але здогадувався: так тут називають тих, хто отримав невеликий строк. Старші зеки, переважно з третього й четвертого бараку, вигадали це прізвисько для мешканців першого.

— Можливо, — відповів я невпевнено.

— Скільки тобі років?

— Двадцять п’ять, — округлив, щоб уникнути зайвих питань.

— Молодий. Далеко підеш. Якщо в двадцять п’ять уже сидиш за вбивство — можеш стати великою людиною.

Мене пересмикнуло. Він сказав це з гордістю, ніби я — частина нового покоління, яке прийде й замінить його.

— Хотілося б обійтися, — пробурмотів я.

Він розсміявся. Мовляв, кожен хоче кимось стати — навіть за цими стінами.

А потім почав розповідати. Про жертв. Про жінок — до, під час, після. Я неохоче кивав: «ага», «угу», «ясно», сподіваючись, що він замовкне. Але він не замовкав.

Коли сонце сіло, я побажав йому на добраніч і повернувся до стіни. Він змовк. Але ненадовго.

За кілька годин знову:

— Молодий, ти спиш?

Я не відповів.

— Молодий, вставай, усе життя проспиш!

Я мовчав. Удавав, що не чую.

— КА-РА-УЛ! — зарепетував він. — ГОРИМО!

Горіти в карцері не було чому — лише стіни й діра в підлозі. Я не поворухнувся.

— Який же ти міцний сплюх. Тебе обікрасти — раз плюнути.

Він трохи вгамувався. Потім знову — до охорони:

— Випустіть мене! У вас же дружини, діти! Хочете їм щастя? Відкрийте двері — і все буде!

Так минуло два дні.

Раніше мені здавалося, що в карцері час тягнеться нестерпно повільно. Але перші п’ять днів пролетіли майже легко. Так, перший був важким, але це ніщо порівняно з цими двома. Він не замовкав ні на хвилину. Я не міг спати, не міг думати. Не міг просто побути в тиші. Я зненавидів його. Десь глибоко навіть сподівався, що його залишать тут назавжди.

На сьомий день двері відчинилися.

— Забирайся, — кинув наглядач.

Я вийшов, мружачись від яскравого березневого сонця. Майже тиждень не бачив такого світла.

І тут — голос за спиною:

— Молодий, чудово провели час! Тепер ти мій найкращий друг у цій дірі. Ще побачимось!

«Будь ласка, ні. Я не хочу бути твоїм другом. Не хочу тебе знати. Це були найжахливіші дні в моєму житті», — хотів сказати я, але промовчав. То чи з боягузтва, чи з розуму.

Я повернувся до своєї камери. Накотила дивна хвиля ностальгії. Стіл. Ліжко. Шахи під ним. Мотузка з речами. Усе своє.

Сім днів — ніби небагато. Але сім днів у карцері — це вічність. Якщо чесно, по-справжньому важкими були лише перший день і два останні. Решта — майже як відпустка.

Я відчував втому. Двоє діб без сну. Нескінченний потік чужого марення. Морально я тримався, а от фізично — ні. Карцер дав мені час подумати. Я навіть окреслив для себе певний план.

Камера була порожня — решта пішли на роботу. У мене було кілька годин на сон, потім обід, а далі — зміна в свинарнику.

Так і сталося.

На обіді з мене глузували:

— Ну, тепер ти мужик.
— З хрещенням!
— Перший раз завжди боляче, потім звикаєш.

У свинарнику жартували те саме — тільки вже інші.

За цей час я зрозумів: в’язні бувають двох типів. Перші — ті, хто стверджують, що в карцері відпочивали. Спали, тренувалися, їх нічого не зламало. Я їм не вірю.

Другий тип — рідкісний. Вони кажуть, що карцер — найстрашніше місце. Що там чують голоси, не можуть спати, не можуть їсти. Що тиша там — кричить.