Тюрма у тюрмі

Сонце лагідно пригрівало. Березневе повітря було свіже, живе. Навколо простягався новий, незвіданий для мене світ.

Я йшов дорогою, не звертаючи. Час від часу зупинявся — прислухатися до вітру, вдивлятися в дерева. За весь шлях мені не трапилася жодна людина. Лише тиша. Шелест листя. Поскрип гілля. Хрускіт сучків під подихами вітру.

У в’язниці не було нічого схожого. Навіть вітру — ніби сама будівля його поглинала, як і сонячне тепло.

А тут... Тут я відчував усе.

Вперше за довгий час я мав змогу подумати. Та, на диво, не міг зосередитися. Просто йшов і намагався вловити думку, почути свій внутрішній голос. Марно. Як не силкувався — в голові не складалося й двох слів. Це було дивно. Навіть трохи моторошно.

Я, той самий, що раніше щодня по чотири години ходив по колу, дістався пошти всього за три. Час сплинув непомітно. Здавалося, щойно я вийшов із в’язниці — а вже на обрії виринуло маленьке село. Схоже, саме туди мені й треба було.

Село виявилося справді невеликим — усього три вулиці — але напрочуд гарним. Час обійшов його лагідно: зберіг щось від минулого, додавши трохи новизни. У центрі — магазин, пошта, трохи далі — школа й дитсадок. День був теплий, сонячний. Настрій покращився.

Я на хвильку затримався на ґанку пошти — просто щоб увібрати в себе це нове відчуття. Відчуття свободи.

За п’ять хвилин я зайшов усередину.

— Добридень. Я — по листи для колонії.

Зізнатися, що я засуджений, було лячно.

Мене зустріла приємна дівчина — світла, привітна, з поглядом, що ніби випромінював тепло. За півтора місяця у в’язниці я майже забув, як щиро можуть усміхатися люди. Просто так. З ввічливості. З доброти. За тими стінами таких усмішок не було. Там усі були похмурі, відсторонені. Мабуть, так і мало бути — адже більшість відбуває покарання за справжні злочини.

— Привіт. Ти новенький? — запитала вона, швидко пробігшись поглядом знизу догори.
— Ну... можна й так сказати, — відповів я.

Вона зітхнула. У тому зітханні було щось... жаль. Мені здалося: «Такий молодий — і вже злочинець». Можливо, я сам собі це надумав. Але саме так воно мені тоді здавалося.

Поки вона збирала листи для в’язнів, я озирнувся. Пошта була маленька, затишна. Стіни пофарбовані в м’які блакитні й зелені кольори, на підлозі — лінолеум. Усього дві кімнати: приймальня і склад. І всім цим опікувалася одна-єдина дівчина.

Невисока, десь метр шістдесят п’ять, із темним волоссям і майже непомітними окулярами. Наше знайомство тривало кілька хвилин, але щось у ній мене зачепило. Тоді я ще не розумів, що саме. Лише згодом збагнув: вона вміла усміхатися очима. Що б це не означало.

За кілька хвилин вона повернулася з листами й, тримаючись на відстані, простягла їх мені. Я взяв конверти й уже збирався йти, коли вона раптом гукнула:

— Гей, хлопче! Може, відпочинеш, пообідаєш?
— Дякую, я не голодний, — чемно відмовився я.
— Присядь, перепочинь, — наполягла вона.
— Я не втомився. Якщо не проти, я повернусь назад.
— Ти щойно пройшов п’ятнадцять кілометрів — і вже йдеш назад? — здивувалася вона.
— Так, — просто кивнув я.

Вона знизала плечима й сказала:
— Ну... тоді йди.

Я вийшов і тим самим шляхом рушив назад.

Зворотна дорога далася важко. Не фізично — морально. Я йшов туди, де мені було зле. Де на мене ніхто не чекав. Я намагався мріяти, думати про щось інше — не виходило.

Думки скидалися на розмову з самим собою. Не голоси — один, мій. У мене немає роздвоєння особистості. Просто такий спосіб мислення. І от, крокуючи дорогою, я розмірковував:

— Навіщо я туди йду? Що на мене там чекає? Що вони зроблять, якщо я не повернуся?
— Подвоять строк! — відповідав я собі.
— І хай. Хоч потрійнять. Я не певен, що витримаю й один.
— Не все ще втрачено, — раптом подумалося. — Є шанс. Усе може налагодитися.

Я усміхнувся. Здається, я згадав, як думати.

Може, то повітря подіяло. Може, весна. Але вперше за довгий час я міг іти й думати. Милуватися навколишньою красою. Вбирати в себе свободу.

Дорога назад була виснажливо довгою. Кожен крок наближав до воріт. І кожен крок тиснув зсередини. Я не хотів повертатися — але йшов.

По дорозі я з’їв три шматочки хліба, які прихопив із собою. У якийсь момент не витримав — сів. Просто сів, щоб перепочити. Не тілом — душею.

Таке я відчував тільки раз — на роботі, коли доводилося робити те, чого не хочеш, але мусиш. Бо «так треба».

Я просидів на узбіччі хвилин двадцять. Переживав. Розривався. З одного боку — безкраї поля, весняне сонце, небо, тиша. Свобода. Усе те, чого не було у в’язниці. З іншого — думка, що за годину я знову за ґратами.

Там — дим, сірість, їжа, яку неможливо їсти. І ще — усвідомлення, що я там за те, чого не вчиняв.

«Треба йти», — подумав я і підвівся.

Коли підійшов до тюремних воріт, біля прохідної вже стояли два наглядачі. Вони виглядали роздратовано. Я не встиг і привітатися, як один із них ударив мене руків’ям кийка в живіт. Від болю я впав на землю.

Нахилившись, він прохрипів крізь зуби:
— Забув сказати, що сидиш усього місяць. І тобі поки що не можна ходити на пошту.

Я не міг відповісти. Ледве дихав. Лише кивнув.

— Ти був на пошті? — різко запитав він.
— Так, — прошепотів я.
— Де листи?
Трясучими руками я витяг їх із кишені й віддав.
— Усе?
— Усе.
— Тоді вставай і хутко до Слейта. Він уже чекає на тебе.

Трохи отямившись, я підвівся, обтрусив із себе пил і рушив до головного блоку — до кабінету наглядача.

У коридорі, просто перед дверима, сидів той самий в’язень, який просив мене його підмінити. Він притискав до обличчя серветку, намагаючись зупинити кров. Губа була розсічена, брова — розбита. Решту я міг лише уявити. Ми мовчки перехрестилися поглядами. Я зібрав волю в кулак і зайшов усередину.

Біля вікна, спершись на підвіконня, стояв головний наглядач. Він щось бурмотів собі під ніс. Мої кроки порушили тишу.