Тюрма — це голод і холод.

Згодом я усвідомив: старий мав рацію.
У в’язниці справді не було одностатевих зв’язків.
Усе це залишилося в дев’яностих.
Нині система всіляко стримує будь-які прояви насильства.
Дозволені порнографічні журнали. Є навіть кімната для побачень — для тих, у кого є дружина або дівчина.
Кожен тут «спускає пару» у всім відомий спосіб.

Заради справедливості варто згадати: в душі регулярно лунали жарти:
— «Зараз я тебе затрахаю!»
— «Глянь, яка срака!»
Але все це — не більше ніж грубий жарт.

Один випадок особливо запам’ятався.
Якось Лука, проходячи повз, ляснув мене по дупі. Я здригнувся й притиснувся до стіни.
Усі розреготалися.
Спершу я подумав, що сміються з самого ляпаса, але згодом зрозумів — сміх викликала моя реакція.

Був іще один епізод.
Якийсь незнайомий зек кинув мимохідь:
— Гарна в тебе задниця.
Я не розгубився:
— У вас теж нічого.
Він озирнувся, знітився — і мовчки пішов.
Не чекав, що молодий і, з першого погляду, скромний хлопець відповість йому так.

Мабуть, у цьому й полягає суть тюремної психології:
якщо злякаєшся — повторять;
якщо мовчиш — перевірять ще раз;
а якщо відповіси сміливо — втрачають інтерес.

Перукарня.

Раз на місяць нас водили на стрижку й гоління.
Згідно з правилами, довжина волосся не мала перевищувати одного сантиметра — щоб запобігти вошам і шкірним захворюванням.
Стригтися були зобов’язані всі.

Першу стрижку я пропустив — у день мого прибуття якраз стригли. Тож майже місяць я ходив зі звичайною зачіскою.
І ось якось після обіду до мене підійшов Лука. Провів долонею по моїй голові й усміхнувся:

— Сьогодні прощаєшся зі своєю «дитячою» стрижкою.

Я не зрозумів, до чого це. Звернувся до Френка — той лише тихо мовив:

— Усьому свій час.

Після вечері нас вишикували й повели в головний блок, де містився кабінет перукаря.
Усередині, крім майстра, завжди чергували двоє наглядачів — про всяк випадок, якщо хтось не витримає. Зрештою, ножиці — не пластилін.

Коли підійшла моя черга, я зайшов.

— Добрий день! — привітався я.

Перукар підвів очі, поправив окуляри:

— Сідайте.

— Дякую. Із задоволенням.

— Ви тут нещодавно?

— А що, помітно?

— Манери, — усміхнувся він.

— Ліам, — назвався я.

— Томас Джеймс Лоусон. Можна просто Т.Дж. Радий знайомству.

— Навзаєм.

Він почав стригти й голити, ми майже не розмовляли.
Волосся падало на підлогу, і з кожною пряддю я відчував, ніби прощаюсь із залишками колишнього життя.

Згодом, під час наступних візитів, ми з Томасом почали спілкуватися.
Виявилося, колись він працював у цій в’язниці, потім вийшов на пенсію, а з часом знову повернувся — стригти ув’язнених.
Приїздив кілька разів на місяць із сусіднього села.
Добродушний, дотепний чолов’яга.

Попри те, що на той момент я вже добре усвідомлював, де перебуваю, саме тоді, в кріслі перукаря, я вперше по-справжньому відчув: я — в’язень.
Моє волосся, яке я так беріг, було останнім, що нагадувало мені про свободу.
А тепер — коротко підстрижений, голений, із номером на грудях.

Коли я вийшов надвір, відчув пронизливий холод.
Раніше волосся хоч трохи гріло.
І тоді я згадав, як Френк якось сказав:
— Тюрма — це голод і холод.
От це і був — холод.

Мій перший тиждень закінчився.

Я пам’ятаю його дуже чітко.
Двадцять дві години на добу я проводив у камері.
Виходив лише поїсти та на прогулянку.

Я з тих, хто не може просто сидіти. Мені треба щось робити.
А тут — ні книжок, ні справ, ні мети. Лише ти і чотири стіни.
Інколи здавалося, ніби я осліп — усе зникло з поля зору.
Паніка. Безсилля. Страх. Бажання повернути все назад.

Це звучить дивно, але в той перший тиждень тюрми було занадто багато.
Занадто різко. Занадто сильно. Я не встиг адаптуватися.
Лежачи на нарах, я почувався тим, хто тоне. Щодня — ще трохи глибше.

Почався новий тиждень.
І якось до мене підійшов наглядач:

— Збирайся. Відтепер працюватимеш у свинарнику.

Тепер я мав підкорятися бригадиру — старшому серед робітників-зеків.
Робота виявилася простою, але брудною: тягати мішки з кормом, міняти воду, прибирати за свинями.
Самі свині, до речі, були гучні й ненажерливі.

З іншими працівниками ми майже не розмовляли.
Люди тут були менш дружні, ніж мої сусіди по камері.
Розмови — тільки по справі. Іноді обговорювали, хто коли виходить або куди кого перевели.

Щоб хоч якось розвіятись, я почав вигадувати свиням клички.
І знаєш, що найцікавіше?
Навіть ті, хто сидів за вбивства чи зґвалтування, невдовзі почали називати тварин тими іменами, що вигадав я.

Коли я лише почав працювати, помітив одну свиню, яка, щойно доївши свою порцію, одразу бігла красти їжу в інших. Я відразу дав їй кличку — Злодійка.

У свинарнику була ще одна — рожева, з майже круглою чорною плямою на спині, в центрі якої була прогалина, схожа на дірку від бублика. Я став називати її Бублик.

Особливо запам’ятався момент, коли ветеринар повідомив, що одна зі свиноматок ось-ось народить і, за його прогнозом, очікується десять-дванадцять поросят. Але наступного ранку нас зустріли тринадцять новонароджених. Найменшого й найслабшого, який з’явився останнім, я назвав Бонус.
За пів року Бонус став найбільшим серед своїх братів і сестер.

Пам’ятаю, як вийшов набрати води, а коли повернувся — побачив кумедну сцену: чоловік років сорока восьми з відром у руках намагався пробратися крізь натовп голодних свинок. На його шляху стояла одна — з довгими, густими віями, ніби намальованими. Я відразу знав, як її звати — Лялька.

Досі пам’ятаю, як довго сміявся, коли почув, як той брутальний дядько, людина, що з вигляду могла б убити за косий погляд, звернувся до неї:
— Лялько, ти, звісно, красуня, але мені треба пройти.
І, почухавши їй спину, додав:
— Нумо, посунься.