Тюрма зсередини

План був простий: спершу зателефонувати, потім поговорити з адміністрацією й усе пояснити. Звучало розумно.

Я натягнув теплий одяг і вийшов із камери, прямуючи до головного блоку. Це було помилкою.

Я не встиг дійти до будівлі, як мене помітили наглядачі. Вони підійшли — і почалося. Перші кілька секунд я ще намагався щось сказати:

— Я лише хотів дізнатися… мені потрібно зателефонувати… я тут помилково...

Але, здається, у їхньому світі таких не буває. Вони дали чітко зрозуміти: у цьому місці невинних немає. А право на дзвінок — не даність, а привілей, яку ще треба заслужити.

Слів у них було небагато. Дії — набагато переконливіші.

Після цього мене відвели назад і кинули на ліжко. Я витер кров і вперше по-справжньому зрозумів: я справді у в’язниці.

До цього я думав, що я розумний. Але щоб усвідомити реальність, мені знадобилося десяток ударів. Нічого так не прочищає свідомість, як гумова бита.

Увечері повернулися сусіди по камері. Побачивши синці й розбиту губу, Мілтон одразу запитав:

— Ти що вже встиг утнути? Тебе ж лишили тут усього на кілька годин.

— Я хотів зателефонувати. Або хоча б поговорити з кимось із адміністрації.

— І як, поговорив? — хмикнув Лука.

— Я більше слухав, — відповів я тим самим тоном.

Френк похитав головою:

— Хлопче, тут так не працює. Спершу питаєш у нас, що й як, а вже потім щось робиш.

— Мене посадили помилково. Я не винен. Мені треба звідси вибратися. А для цього — телефонний дзвінок.

— Не новина. Тут кожен другий не винен, — буркнув Френк. — Щодо дзвінків — це не право, а бонус. Здобудь його.

— Як?

— Працюй. Поводься добре. Допомагай. Усміхайся.

— Але ж я тільки прибув. Мені ще навіть роботи не дали!

— Один день роботи — це не один дзвінок. Тут треба місяць себе гарно показати. Може, тоді дозволять.

Я аж закипів:

— Місяць?! Щоб один раз подзвонити?

— Це тюрма, — знизав плечима Мілтон. — Тут свої порядки.

Я був на межі зриву. Але розмову перервав глухий стукіт у двері:

БУМ-БУМ-БУМ.

Це означало — час на вечерю.

Ми вишикувались уздовж стіни. Наглядачі перевірили, чи всі повернулись з роботи, провели перекличку й повели до їдальні.

Я намагався заспокоїтись. Усередині все стискалося, руки тремтіли. У голові крутилася одна-єдина думка:
«Як це взагалі може бути правдою?»

Їсти не хотілося. Але я розумів: тут треба їсти завжди. Кожна калорія — на вагу.

На вечерю дали картоплю з рибою. Смак — жахливий. Запах — ще гірший. Я насилу проковтнув половину, заїдаючи хлібом.

Про їжу тут варто сказати окремо. Економили буквально на всьому. Із сотні кілограмів продуктів до в’язнів доходило, може, третина.

Хліб і рибу не чіпали.

Хліб — бо не можна було залишити нас зовсім без їжі.
А рибу — бо поряд був ставок. Щодня там виловлювали тонни. В’язниця отримувала її безкоштовно. Три дні на тиждень — риба. У будь-якому вигляді.

Але про це я дізнався лише згодом.

Про «начальника в’язниці» я взагалі дізнався лише наприкінці строку. Бачив його один-єдиний раз. Звали — Гарві Гоффман.

На вигляд — років п’ятдесят п’ять. Живіт у нього був такий, що, якби його малювала дитина, це був би великий круг із маленькими ручками й ніжками. В усьому іншому — нічого особливого. У день нашої зустрічі мене більше хвилювало чому я його бачу, ніж хто він такий.

А прізвисько в нього було — Батон.

— Батон? Це хто? — запитав я якось у Абраші, коли ми мили підлогу в їдальні.

— Жерти хочеться. Я п’ять років тут. Засинаю голодний — і прокидаюся так само. Знаєш чому?

— Бо держава грошей не дає? Чи кухарі — жах?

— Та ні. Бо у нас зверху Батон. Скнара. Жмикрут. Хоче все пузо набити.

Виявилося, це прізвисько приклеїлося до нього ще з тих часів, коли він уклав договір із пекарнею. Ті не справлялися — і почали возити прострочені батони. Та історія довго не тривала, а от кличка — залишилася.

Того дня Абраша поцупив із кухні пачку вермішелі. Розпхав по кишенях і цілий день хрумтів сирою локшиною, задоволено усміхаючись.

Після вечері нас повернули до барака.

— По камерах! Не виходити! — крикнув наглядач.

Ми мовчки зайшли. Я ліг на своє ліжко. Решта — теж. Вечір минув тихо.

Хтось іноді про щось питав. Але не мене.
Та й я не прагнув ні до чого. Просто лежав. І мовчав.
Ближче до вечора почало доходити. Шок поступово відступав — і я вперше по-справжньому усвідомив, де опинився.

Я — у в’язниці. І виходу, схоже, найближчим часом не буде.

Я не побачу родину. Не зустрінуся з друзями, з близькими. Більше не пограю на комп’ютері, не подивлюся улюблений серіал. Не з’їм те, що хочу, і не тоді, коли хочу. Не посплю скільки заманеться, не ляжу коли заманеться. Не буде побачень. Не буде стосунків.

Я випадав із життя. На десять років.

Я думав, скільки всього може трапитися за цей час. Мої брати, можливо, одружаться, стануть батьками — а я не побачу, як народжуються племінники. Вони підуть до школи, коли їхній дядько тільки-но вийде на волю.

А що станеться у світі за ці роки?

Я вийду — якщо пощастить — у двадцять вісім. Без освіти. Із судимістю. Буду шукати роботу. Жити з мамою. Вісімнадцятирічний хлопець у тілі тридцятирічного чоловіка.

Почалася паніка.
Що тепер? Як жити? Що робити?

Відповідей не було. Я просто лежав на своїй койці, засуджений за злочин, якого не скоював. Хотів заснути — і прокинутися вдома. Хотів, аби це виявилося сном.

Так завершився мій перший день у в’язниці.
Я встиг познайомитися з тюремною їжею, отримати кілька синців від наглядачів, почути кілька порад від сусідів по камері — і, головне, нарешті збагнути:
це всерйоз і надовго.

Я ліг спати, все ще сподіваючись на диво.

Ранок почався із запаху сигарет.