Все, що залишилось — час

Моє життя розсипалося, як картковий будиночок. Десять років. Десять років у в’язниці за злочин, якого я не скоював.

Я не міг повірити власним вухам. Суддя дочитав вирок — і зал вибухнув оплесками. Оплесками, ніби це було якесь шоу.

Я застиг. Як вони можуть так реагувати на чужу біду? Як можуть радіти моєму нещастю?

Згодом я зрозумів: для них я — убивця. Вони раділи, що злочинець отримає по заслугах. Але вони помилялися. Принаймні, у моєму випадку.

До мене підійшли двоє поліцейських, наділи наручники, взяли під руки й вивели із зали суду.
Я озирнувся. Рідні дивилися з болем, усі інші — з полегшенням.
Мені не дали навіть попрощатися. Все сталося надто швидко.

Спершу мене не відвезли до в’язниці. Ніч я провів у камері при суді, під пильним наглядом.
Вранці приїхала машина. Мене посадили на заднє сидіння, прикували наручниками до металевої перегородки й повезли — куди саме, я не знав.

Їхали довго. Годин вісім, а то й більше. Я втупився в одну точку й думав, певно, про те саме, що й останні кілька днів:
Чому? За що? Невже я справді проведу десять років у тюрмі?
Мені було вісімнадцять на той час. Коли вийду мені буде двадцять вісім. Якщо взагалі вийду... Третина життя.
Ким я стану? Чого навчуся?
Тоді, в тій машині, мені здавалося, що життя закінчилося.

За вікном миготіли міста, люди, вивіски — саме життя. Я бачив багато цікавого, але воно більше не мало сенсу.

Ближче до вечора, коли почало сутеніти, ми нарешті прибули. В’язниця виглядала похмуро: старі будівлі, паркани, прожектори, вартові на вишках. Погода під стать — туман, холод, темрява.

Машина зупинилася біля воріт. Черговий посвітив ліхтариком мені в обличчя:
— Ще один?
Водій кивнув. Нас пропустили.

Щоб потрапити всередину, потрібно було пройти два контурні паркани. За ними — головний корпус: адміністрація, душові, кухня, їдальня. Його називали «центральним блоком».

Мене обшукали — нічого забороненого не знайшли.
Оглянув лікар: шкіра, волосся — все в порядку.
Після душу видали дешевий синтетичний одяг.
Поки я одягався, інспектор читав правила поведінки.

— Все зрозуміло?! — гаркнув він.
Я мовчав. Розум ще був десь у залі суду. Я намагався усвідомити, що сталося, але не встигав.

Інспектор накричав на мене, пригрозив «веселим життям», якщо порушу хоч одне правило.

Потім мені видали постільну білизну й відправили в барак, де я мав провести більшість часу.

Барак — довга будівля з камерами всередині. Побудована ще у шістдесятих, із грубого каменю. Усього шістнадцять камер, по 2–8 осіб у кожній.
Камери майже однакові: спільний туалет, один стіл, вісім ліжок. Тісно, меблі притиснуті одна до одної, лише вузькі проходи.

Я уявляв, що все буде як у фільмах — камера на двох, ґратчасті двері. А тут — великі дерев’яні двері й «кімнати», кожна зі своїм світом.

Мене поселили в одну з них.

Було вже пізно. Дехто з в’язнів спав.
Старший чоловік показав мені на ліжко біля вікна.
Я здивувався. Якби мав вибір — теж обрав би його. Там було невелике віконце. Воно здавалося надією.

Я ні з ким не розмовляв. Лежав і намагався щось розгледіти — але бачив тільки свою койку.
Місячне світло ледь торкалося постелі. Я застелив ліжко, ліг і сподівався прокинутися вдома.

Але вночі я зрозумів, чому мені дісталося те місце. Вітер бив просто у вікно. Було холодно.
Я змерз. Вітер свистів у щілинах. Я кілька разів прокидався, намагаючись хоч якось захиститися.

Ранок добрим не буває. Особливо перший у тюрмі.
Тут будили ударами біти в двері:
БУМ-БУМ-БУМ — час на сніданок.

Я озирнувся. За столом сиділо п’ятеро. Вони мовчки дивилися на мене.
Я був закутаний у тонку ковдру. Погано спав, тіло ломило, думки плуталися.

Я нікого з них не знав. Почувався чужим, ніби потрапив до чужої хати.
Я не розумів, як тут усе влаштовано. Які правила? Як поводитись? Як не нажити ворогів?

Але десь глибоко тліла надія — протриматися ці десять років без конфліктів.

— Де тут можна вмитися? — спитав я.

Один із чоловіків кивнув на тазик з водою. Він стояв на краю столу.
Я не знав, хто й що в ньому вмивав.
Вирішив, що якось обійдуся без водних процедур.

У камері не було води. В’язні ходили надвір, до крана.
Ми вийшли з камери й вишикувались уздовж стіни. Я прикинув: у бараку — близько восьмидесяти людей.

Наглядачі заглядали до кожної камери — перевіряли, чи всі вийшли.
Потім нас повели до їдальні.

Їдальня — велике приміщення, розділене стіною. За віконцем видають їжу.
У залі — довгі столи з лавами, метрів по двадцять кожен. Таких столів було чотири.

Приміщення для прийому їжі працювало за чергою: спершу — перший барак, потім другий, третій і четвертий. На всю трапезу давали десять хвилин.

Я зайшов до їдальні останнім — усі вже сиділи по місцях. Із першого погляду кинулося в очі: хоча всі сиділи за одним столом, кожен тримався своєї групи — ближче до «своїх» і подалі від «чужих».

Група, до якої я приєднався, складалася з шести осіб разом зі мною. Я сів поруч із сусідами по камері й подумав:
«Тут прийнято бажати смачного? Може, краще зачекаю — раптом хтось скаже першим. Чемність нікому не завадила».

Цю тактику я застосовував у всьому, чого не розумів: спершу спостерігав, потім наслідував.
Мене накривало хвилювання. Перший ранок у в’язниці. Навколо — понад вісімдесят людей, а я почувався геть самотнім.

Я переводив погляд з тарілки на обличчя. Усі їли мовчки. Я теж почав — був страшенно голодний, бо майже два дні нічого не їв. Накинувся на їжу, навіть не глянувши, що саме в тарілці. А дарма.

На сніданок була каша з куркою. Принаймні, я сподівався, що то була курка — за смаком сказати важко.
Каша скидалася на щось, забуте на плиті щонайменше на годину. М’ясо ж навпаки — недоварене: зверху біле, всередині — рожеве, майже сире.