Вирок

— Еге ж... Непроста справа, — замислено промовив молодий адвокат. — Якщо ви кажете правду, значить, вас затримали дарма. А справжній убивця — на свободі. У такій ситуації найкраща стратегія — тягнути час. Нехай поліція шукає докази, які вас не стосуються. Якщо з’явиться новий підозрюваний — вас можуть відпустити.

— Докази, які мене не стосуються? — я різко сіпнувся. — А зараз, по-твоєму, є хоч один, що стосується? Та де завгодно у світі можуть бути мої сліди — як і в будь-якої живої людини. Що вони ще можуть знайти? Її ж, здається, задушили. Телефон — не знайшли. Батьки не знають, з ким вона була. Які ще докази? Записка: "Це зробив я."?

— Рекомендую вам мовчати. Дайте поліції перевірити всі можливі версії. Чим більше часу — тим більше шансів.

— Час, який у мене є? — зловісно усміхнувся я. — Ні, тепер моя черга ставити запитання. Скільки мене можуть тримати?

— Довго. Ви — головний підозрюваний. Але в вас немає судимостей. Я спробую добитися домашнього арешту до суду. Доведеться ходити на допити, виконувати всі вимоги слідчого.

— Прекрасно. Просто чудово... А якщо, скажімо, визнають винним — скільки дадуть?

— Від восьми до п’ятнадцяти років. Все залежить від мотивів, жорстокості, і чи визнаєте ви провину.

— Я невинний! — зірвався я на крик. — Але якщо... якщо в останню мить стане ясно, що уникнути строку неможливо... Якщо я зізнаюся в тому, чого не робив — це допоможе отримати менше?

— Важко сказати. Зізнання дає шанс на умовно-дострокове звільнення. Але з цим доведеться жити все життя.

— А в мене буде вибір? — запитав я зірваним голосом, майже з сарказмом. — Через скільки можна вийти за УДЗ? Як це працює?

— Треба визнати провину і розкаятися. Переконати суспільство, що ви змінилися. Умовно-дострокове можливе не раніше, ніж через третину строку.

— Третина? Тобто три, може, п’ять років? Це ж... це ж жах. Чому я?

— Я не знаю... — тихо відповів він. — Але я зроблю все, що зможу.

Він зібрав папери й вийшов. А я залишився один — з липким відчуттям жаху, з порожнечею в грудях і гулом у голові. Як таке взагалі може бути правдою? Чому саме я? Що потрібно сказати, зробити, довести, щоб мені повірили й відпустили додому? Мені було страшно. До судом. Майбутнє виглядало як чорна діра. Думки розривали мозок.

Згодом мене перевели в камеру. Там я провів решту дня. Все по-старому: на вечерю — ті самі макарони, куплені вдень, і котлета. Вночі Філ дозволив мені прийняти душ. І в цій маленькій, майже ритуальній чистоті, я трохи оговтався. Може, ще не все втрачено? Якщо справа дійде до суду — може, він усе ж не визнає мене винним. Замало доказів. Або як це взагалі працює? Все ж таки суд — це шанс. Шанс, що мене відпустять. То чому ж я вже сходжу з розуму? Трохи заспокоївшись, я ліг спати.

Новий день. Нова надія. І те саме вечірнє розчарування. Але з’явилась новина: незабаром — попереднє слухання. Закритий процес. Обидві сторони — обвинувачення й захист — постануть перед суддею. Він вирішить, чи давати справі хід.

До слухання я нікого не бачив. Ні дзвінка, ні адвоката. Скажу чесно: я нервував. Тоді я оцінював свої шанси як 50 на 50. Або суддя скаже, що доказів замало, і мене відпустять. Або — справа піде в загальне засідання. А там уже — вирок. Ту ніч я довго не міг заснути. Все намагався вигадати: що б такого сказати, щоб суддя повірив. Як у фільмах, де герой виголошує проникливу промову — і все дивом змінюється.

Ранок добрим не буває. Особливо той, коли тебе везуть до суду у справі, до якої ти не маєш жодного стосунку. У камеру зайшли двоє поліцейських. Надягли кайданки, вивели, посадили в машину — і ми рушили.

Як тільки ми зайшли до будівлі суду, я побачив свого адвоката і слідчого. Вони про щось мило розмовляли. Закінчили розмову потиском рук, усміхнулись одне одному. І в ту мить мені раптом стало легше. Я навіть відчув тепло — ніби все погане залишилось позаду. Напевно, домовилися, подумав я.

З легкою усмішкою я зайшов у зал, де мало відбутися слухання. Все навколо раптом стало яскравим, насиченим. Уперше за довгий час я відчув полегшення.

Але тут розчинились двері — і зайшли чоловік і жінка. У неї в руках хустинка, очі — в сльозах. У нього — пряма постава й важкий погляд. Увесь вигляд — колишній військовий або поліцейський. Ми зустрілися поглядом. І в той момент мені стало їх шкода — ніби вони щойно дізналися щось по-справжньому страшне. Я й гадки не мав, що це — батьки вбитої дівчини.

За десять хвилин до зали увійшли троє: суддя, адвокат і слідчий. Усі троє виглядали... задоволеними? Ні, не так. Наче знали якийсь спільний секрет, що їх єднає емоційно. Усмішки були дивні, майже змовницькі. До мене підійшов адвокат і прошепотів:

— Постарайся не перебивати суддю. Не кажи зайвого. Не смійся, не посміхайся. Будь зібраний. Говорити буду я. Я зроблю все, що зможу, щоб тобі допомогти.

— Добре... Можна запитання?
 

— Так.
— Хто ці люди? Чоловік і жінка.
— Батьки загиблої.

Уперше в житті я захотів помінятися з Іріс місцями. Мені було соромно. І страшно. Хотілося підійти до них, усе розповісти, висловити співчуття, сказати, як мені шкода, що їхня родина пережила таке горе.

Але я швидко зрозумів одну просту річ: для них я — убивця.
Навіть якби мої слова сприйняли серйозно, а не як насмішку, я все одно залишався б для них уособленням кінця їхнього минулого життя. І хай я не винен — для них це вже нічого не змінювало.

Почалося попереднє слухання. Слідчий, який цього разу виступав у ролі обвинувача, сказав:
— Убивця… тобто Ліам, — вказав на мене пальцем, — є головним підозрюваним у справі про вбивство. Він має постати перед судом.

Суддя поцікавилась:
— Чи є докази?
— Є свідок, який бачив пару, що йшла дорогою — приблизно за кілометр від місця, де знайшли тіло дівчини. Підозрюваний визнав, що того дня був там, але відмовляється підтвердити, що був не один.
— Свідок готовий виступити? — запитала суддя.
— Так, Ваша честь.