Ув’язнений випадком

Настав ранок. Я так і не зімкнув очей. Знову — кімната для допитів. Сам, чекаю слідчого. Час тягнеться нестерпно. Здається, просидів там години чотири.

Пізніше я дізнався, що поліція в цей час допитувала сусідів, родичів, шукала знаряддя вбивства. Марно. Сусіди наговорили всякого: що мене звільнили за неадекватність, що я з кимось побився. Мама з братом сказали правду — наші версії збіглися. Вони дуже хвилювались, але нічим не могли зарадити. Їм пояснили, що мене затримали до з’ясування обставин, і якщо я невинний — відпустять.

Я дочекався обіду. Вперше мені принесли їжу — якусь вуличну їжу з магазину через дорогу. Я був вдячний, хоча особливого голоду не відчував.

Слідчий увійшов із товстою текою й диктофоном. Повісив куртку на спинку стільця, розклав папери, ніби це подарунки на Новий рік. Увімкнув запис:

— Де ти був сімнадцятого січня?
— Вдома.
— Чому не пішов гуляти? Знав наперед, що тебе там чекає?
— Ні. Взуття не встигло висохнути.
— Наскільки ж воно промокло?
— Я гуляв, думав... Може, вночі вимкнули опалення.
— Як зручно. Перевіримо. Телефон і комп’ютер теж глянемо. Щось згадав? — запитав, піднявши брови.
— Так… Згадав, що не почистив історію браузера, — пожартував я.

Сміху не було.

— Ти спілкувався з нею?
— Ні. Я б запам’ятав.
— Добре. Побачимо.

Він зібрав речі. Я спитав:
— Можна зустрітись із родиною?
— Поки що ні. Спочатку — перевірки, — відповів майже доброзичливо.

Мене повернули в камеру. Ввечері знову дали їжу й взуття. Але якщо штани були завеликі, то черевики — малі. Я високий — десь метр вісімдесят п’ять, не спортсмен. Темне волосся, зелені очі, усмішка — кажуть, щира.

Наступного ранку я прокинувся виснаженим. Ліжко — більше схоже на табурет із матрацом, без ковдри й подушки. Нічна зміна не дуже старалась бути тихою.

Знову допит. Знову сам. Їжу дали. Я чекав і сподівався. Задрімав просто на столі. Мене розбудив різкий вхід слідчого.

— Не завадив?
— Ні, чекав вас, — витираючи очі, відповів я.
— Ми перевірили телефон і комп’ютер. Порожньо. Ні дзвінків, ні повідомлень. Напевно, користувався іншим телефоном.
— А може, я взагалі нічого не робив? І ви помилилися?
— Такий розумний… Не зміг прийняти відмову?

— Яку відмову? Де мій адвокат? Чому мене тримають без причин?

— Не знаю, де твій адвокат. Якщо не можеш собі дозволити — держава надасть. Ти тільки скажи, — і посмішка в нього така... глузлива.

— Я маю поговорити з мамою.
— Пізніше. Ти — єдиний підозрюваний. Її родичі кажуть, що вона з кимось зустрічалась. Тебе звільнили саме в той час. Її тіло знайшли недалеко від твого дому. Там же — твої сліди. Просто збіг?

— Збіг — тим і збіг, що виглядає майже безглуздо й неймовірно.

— Я в збіги не вірю. Може, хтось згадає тебе. А може, ти сам щось згадаєш. Побачимо...

— А якщо ви просто гаете час, а вбивця досі на волі? Наступне тіло теж будете ігнорувати?

Я здивувався, наскільки впевнено це прозвучало.

Слідчий посерйознішав. На виході наказав сержанту повернути мене в камеру, але перед тим — дати один дзвінок.

Я зателефонував мамі. Розповів, що сталося. Запитав, чи знає когось із адвокатів. Вона відповіла, що ні, і грошей немає. Але пообіцяла знайти. Я заспокоїв її: мені нададуть безкоштовного адвоката. Попросив не хвилюватися.

Закінчивши розмову, я одразу спитав у сержанта, що потрібно, щоб отримати державного адвоката. Той відповів: достатньо подати заяву. Так я й зробив.

У той самий день мене перевели до загальної камери. Перед сном дали трохи поїсти — і я ліг. Усі ці дні я сидів сам. Але мою самотність несподівано перервали — глибокої ночі до камери буквально закинули якогось чоловіка. На вигляд — тридцять, може трохи більше. Одягнений непогано, але руки побиті, обличчя в синцях.

Я відразу зрозумів: спати не вийде. Сів у кутку. Минуло з годину-дві, перш ніж він заговорив:

— А мене-то за що? — вигукнув у бік чергових. Потім повернувся до мене:
— Бачив би ти тих двох, що вирішили наїхати. Напевно, зараз уже в лікарні. Я нормальний, чесно. Просто випив у барі, а вони почали нахабніти, чіплятись до барменки. Ну, я й вступився. А затримали мене, а не їх. Це справедливо?

— Хм... Точно не тут, — тихо сказав я.

— А ти за що? Виглядаєш як нормальний чувак.

Я зітхнув:

— За вбивство.

Він замовк. Іноді я ловив на собі його переляканий погляд, але більше нічого не сказав. Не знаю, чи справді я так зловісно виглядав — але й виправдовуватись не хотілось.

Вранці мене знову повели на допит. Прикували до столу й наказали чекати. Я просидів так вісім годин. Увесь цей час — прикутий, без можливості навіть пройтись. Я вставав, присідав, просто щоб не збожеволіти.

У тій тиші мене почали мучити думки:
А що буде, якщо мене визнають винним — попри здоровий глузд?
Посадять? На скільки? Як там вижити?
А якщо я зізнаюся — навіть у тому, чого не робив — мені скостять строк?
Що потрібно, щоб людину визнали винною у вбивстві?
Якщо доказів нема — скільки можуть тримати?

Коли мене тільки затримали, сказали: «На п’ятнадцять діб — до з’ясування».
А якщо не з’ясують? Відпустять?
Я не знав. Мені був потрібен хтось, хто в цьому розуміється — адвокат.

Того дня слідчий так і не з’явився. Мене знову повернули в камеру. Я трохи походив, потім ліг.

А вночі сталось неочікуване. Молодий сержант, що чергував біля телефону, запропонував мені піти в душ. Виявляється, у відділку був душ.

Спершу я за звичкою чемно відмовився. Але за двадцять секунд, згадавши, що не мився вже чотири дні і невідомо, коли ще випаде така нагода, гукнув у спину:

— Стійте! Я все ж таки скористаюсь вашою пропозицією.

Сержант провів мене до душової:

— У тебе п’ять хвилин. Двері не закриватиму, на вікнах ґрати. Захочеш щось витворити — миттєво повернешся.