Тривожна тиша.

Раптом я згадав про собаку, що жила біля гаража. Її треба було нагодувати. Я пішов на кухню, приготував їжу й вирушив до неї. На жаль, того дня вона знову зірвалася з прив’язі й утекла. Це вже було не вперше, тож я подався її шукати. Приблизно за годину я її знайшов, прив’язав і нагодував, попросивши більше не тікати. Та, звісно, вона мене не послухала.

Так минув мій день — напередодні, мабуть, найстрашнішого. Не для мене, а для зовсім незнайомих людей. Та горе, що їх спіткало, неминуче торкнулося й мене.

Сімнадцятого січня я не пішов на прогулянку — взуття ще не встигло висохнути. З якоїсь незрозумілої причини тієї ночі відключили опалення. Я вийшов надвір у домашніх капцях буквально на хвильку, щоб погодувати собаку, і помітив у далечині скупчення машин — «швидка», поліція, кілька автівок без розпізнавальних знаків. Я стривожився й почав гадати, що могло статися. Ми жили неподалік від залізниці, тож така кількість машин могла свідчити лише про аварію або трагедію на колії.

Я завжди боявся смерті й тяжко переживав усе, що з нею пов’язане. Тривога одразу мене охопила. Погодувавши собаку, я повернувся додому й запитав у мами, чи знає вона щось. Вона відповіла, що ні. У подібних ситуаціях мені ніколи не хотілося знати подробиць. Я не міг дивитися ні на збитого пса, ні на загиблого кота. Мені було шкода кожну живу істоту. Тоді я хотів лише одного — щоб нічого не сталося. Щоб усе це виявилося марною тривогою.

Я нервував і, певно, мав не найкращий вигляд. Вирішив умитися й заварити чаю, щоб трохи заспокоїтися. Заварив чай із лимоном і пішов до своєї кімнати. Брат у той час був на навчанні.

Минуло трохи часу — й ніби полегшало. Але навіть у тиші, що огортала кімнату, мені вчувалися відлуння сирен — мов тіні, які нагадували: за вікном сталося щось лихе.

На жаль, мої побоювання справдилися — я почув звук автівок, що під’їхали до нашого двору. Виглянувши у вікно, побачив дві поліцейські машини. Стало неспокійно: це могло означати, що щось сталося з людьми, яких я знав. Поліцейські вийшли й почали заходити до під’їздів нашого двоповерхового будинку. Вони розділилися на групи й почали обходити квартири. Ми жили на другому поверсі, тож до нас дісталися не одразу.

Почувся стук у двері. Мама пішла відчиняти. Один із поліцейських представився й почав ставити звичні запитання: «Ви щось бачили?», «Може, чули?», «Чи не помічали нічого підозрілого останнім часом?» Ми відповіли, що ні. Узимку світло з’являється пізно й зникає рано, а надворі більшість часу темно. Та й вікна в нас щільно зачинені й утеплені.

Поліцейський кивнув, але нічого конкретного не сказав. Побажав берегти себе, а в разі чого — одразу звертатися до поліції. Ми теж побажали йому сил у цей важкий день. Я зачинив двері й повернувся до кімнати. Підійшов до вікна й побачив, як поліцейські розмовляють між собою біля машин. На той момент нічого тривожного не передбачалося.

Та згодом із сусіднього під’їзду вийшли двоє правоохоронців. Вони підійшли до решти й почали щось жваво обговорювати. Потім той самий поліцейський, що заходив до нас, раптом показав пальцем на наші вікна. І вся група стрімко попрямувала до нашого під’їзду.

Глухий удар — навіть не стукіт, а так, ніби хтось навалився на двері всім тілом. Мама застигла на півдорозі з кухні, кинула на мене погляд — у ньому промайнула тривога й недобре передчуття.

— Хто це?.. — прошепотіла вона, але двері вже розчинилися.

На порозі стояли двоє поліцейських. Один — кремезний, з жорстким поглядом і рукою біля кобури. Інший — молодший, але не менш напружений, стискав рацію, ніби щось ось-ось почує.

— Тут мешкає Ліам?

— Тут… А що сталося? — у мами затремтів голос.

Ніхто не відповів. Вони просто увійшли, грубо відтіснивши її плечем. Оглянулись — і погляди зупинились на мені.

Я стояв наприкінці коридору — босий, у м’ятій футболці й шортах.

— Руки за голову! На коліна!

Я не встиг навіть подумати. Підлога зникла з-під ніг — я впав на холодний лінолеум. Пальці — за голову.

— Не рухайся!

Та я й не міг. Хтось різко викрутив мені руки — клацнули кайданки, кістки хруснули.

— Тебе підозрюють у вбивстві дівчини, — сказав хтось просто біля вуха.

І тут... я відчув полегшення. Дивне, гостре — як удар у живіт. Бо це помилка. Очевидна, безглузда помилка.

— Це якась помилка… — мій голос тремтів, та я намагався говорити чітко.

— Так усі кажуть, — відрізав один із них і підняв мене на ноги.

Мама щось доводила, тягнулась до мене, повторювала:

— Це помилка… Цього не може бути… Мій син навіть мухи не скривдить…

Та їм було байдуже. Схопили першу-ліпшу куртку — навіть не мою, братову, весняну — накинули мені на плечі й повели надвір. Було байдуже, що я в футболці, шортах і хатніх капцях.

Вони вели мене, як злочинця. А за порогом — сусіди. Хтось вийшов на шум, хтось визирав із-за фіранки. Всі дивилися з осудом. Зі страхом. У їхніх очах я вже був винен.

Ми прожили тут вісімнадцять років. Щодня — привітання, усмішки. Але варто чомусь одному статися — і все це стирається. Я зрозумів: щоб довіритися людині, потрібні роки. Щоби відвернутися — мить.

Ще зранку я був «той хлопець із сусіднього під’їзду». До обіду — підозрюваний у вбивстві.

Біля машини зібралися люди. Один із копів навіть пожартував:

— Куди сядеш — спереду чи ззаду?

І, що дивно — мені навіть здалося це смішним.

Я вибрав заднє. Сів між ними. Через вікно бачив, як мама щось комусь пояснює. Даремно. Машина рушила — і ми поїхали у відділок.

Я був певен: зараз усе розповім — і мене відпустять. Просто непорозуміння. Історія, яку потім можна буде розказати друзям. Але все виявилося не так.

Їхали довго. Повільно. Я навіть почав нудьгувати. Через двадцять хвилин ми приїхали. Мене вивели — все в тій самій футболці, шортах і капцях. Люди на вулиці оглядалися. Ми увійшли в будівлю.

— Сідай і чекай, — сказали.