Глава 1. У полі, де ніхто не чекає.

Усі ми залежимо від випадку. Достатньо лише одного — й усе вже ніколи не буде, як раніше, навіть якщо ви не мали до нього жодного стосунку. Він усе одно може вас наздогнати.

Розповідь, мабуть, варто починати з самого початку — і ця історія не стане винятком. Мене звати Ліам, мені двадцять один. Я народився 13 вересня 1996 року в невеличкому містечку, яке радше нагадує село. Навряд чи моє дитинство було чимось особливим.

Як і всі діти, я з ранку до вечора бігав по вулицях, грався з місцевими дітьми. З віком майже нічого не змінилось — ті самі люди, тільки інтереси стали іншими. Я завжди легко знаходив спільну мову з будь-ким, але при цьому не залежав від товариства. Мені було однаково — чи я в компанії, чи на самоті, я завжди знаходив собі заняття.

З дитинства у мене була багата уява. Мені було досить зірвати листок з дерева, відірвати від нього шматочки — і переді мною вже була істота, схожа на дракона. Гадаю, багато хто так робив — просто з віком люди перестають фантазувати. Я ж, чомусь, цю здатність не втратив.

Я закінчив одинадцять класів. Не можу сказати, що обожнював навчання, але тепер, озираючись назад, трохи шкодую, що все так швидко закінчилось. До університету не пішов. Не захотів. Я вірю, що будь-яку професію можна опанувати на практиці. Звісно, знання та досвід мають значення, але не завжди вони вирішальні.

Влітку, у вісімнадцять років, я влаштувався на підприємство, де збирали дитячі ігрові майданчики. Робота була важкою — і фізично, і морально. Дванадцять годин на ногах, ще чотири — дорога в обидва кінці, і все громадським транспортом. Додому я повертався без сил, не здатен ні на що. Моє життя тоді складалося з роботи й сну.

Вихідних не було — ми працювали постійно. Я втрачав відчуття часу. Навіть день народження провів на зміні. Пам’ятаю, якось вийшов надвір і раптом зрозумів — вже осінь. Золота, красива осінь. Тоді я вперше подумав: невже ось так і має проходити життя — у вічній праці, без світла? Подумав — і пішов на роботу. Бо "так треба".

Але доля мала інші плани. Того дня вантажівка, з деталями для збірки зламалась у дорозі, і нас відпустили додому. Багато хто бурчав: «Краще б попрацювали, ніж день змарнували». А я не міг зрозуміти, як можна не радіти такому подарунку — вихідному. Стільки всього можна встигнути! Хоча, чесно кажучи, я хотів лише дві речі — відпочити й виспатися.

Повернувшись додому, я поїв, трохи полежав — і раптом зрозумів: я не знаю, чим займаються дорослі у вільний час. Усі мої друзі були або на роботі, або на парах. Я залишився наодинці. Якби я був дитиною, я б пішов гуляти на вулицю, взяв би в руку палицю і почав би уявляти, що це меч. Але ось біда... Я вже дорослий, і так робити не можу. Чи можу?

Я вирішив не сидіти вдома. Чотири стіни — не для мене. Вдягнувся, вийшов надвір і просто пішов. Осіннє повітря, тиша, жодних обов’язків. Саме тоді я вперше по-справжньому полюбив самотні прогулянки. Ані дощ, ані багнюка не могли зіпсувати той день. Це був мій перший справжній вихідний. Я робив те, що хотів. Навіть якщо це виглядало дивно.

Не пам’ятаю, скільки пройшов і навіщо, але, повернувшись додому, відчував втому в тілі, та не в душі. Вперше за довгий час. Я прийняв душ, ліг спати — бо вранці знову на роботу. Бо «так треба».

Під кінець осені підприємство зупинилось. Нових замовлень не було, і мене скоротили. Дивно, але я відчув полегшення. Завжди думав, що не наважуся піти сам. А тут — ніби хтось вирішив за мене. Вперше я не мав ані графіка, ані будильника, ані обов’язку терпіти те, що ненавиджу.

У мене були невеликі заощадження й офіційна причина не працювати — скорочення. Це означало одне: свобода. Жити, як хочу — поки не закінчаться гроші.

Я жив із мамою й молодшим братом. Загалом, нас четверо братів: я, два старших брати і молодший. Старші вже з сім’ями, живуть окремо. Молодший ще вчився.

Не подумайте, ніби я сидів у мами на шиї. Я завжди давав їй гроші — у нас була умовна «такса». Ми домовилися: я допомагаю їй певною сумою щомісяця, і це дає мені право не працювати. Це чесно — і для неї, і для мене.

Сидячи вдома й водночас шукаючи роботу, я розмірковував, що ж таке — доросле життя. У дитинстві я думав: виросту — робитиму, що хочу. Але ось я дорослий — і ні. Як і всі, я помилявся. Доросле життя — це коли ти робиш те, що мусиш, а не те, що хочеш.

Без роботи мені було нудно. Друзів небагато, з дівчатами — не складалося. З таким графіком, як раніше, я й уявити не міг, як вписати у життя стосунки. Хоч, можливо, це лише відмовка.

Тож я гуляв. Щодня. У будь-яку погоду. Сам. Іноді — з братом. Говорили ні про що й про все.

Так минув місяць моєї свободи: сон, їжа, нескінченні прогулянки — і океан думок.

Ми жили у двоповерхівці, на другому поверсі. Коли були малі, квартира здавалася тісною. Тепер нас було троє — у кожного своя кімната, свій кут.

Якось мама повернулася й, нахмурившись, сказала, що сусіди цікавляться, куди це я весь час ходжу. Та й рідні дивувалися: «Що ти робиш у полі?» «Куриш?» «У тебе дівчина?» Ці запитання лише викликали в мене усмішку.

Я досі не розумію, чому когось дивує, що людина може просто гуляти сама. Думати. Мріяти.

Моя відповідь була завжди одна: «Я просто ходжу. Думаю. Мені це подобається». З часом усі звикли. Старший брат навіть жартома почав називати це "похід у поле".

Одразу скажу — я не ходив по центру поля — вздовж них йшли стежки, якими їздили лісники, грибники, рибалки. От по них я і ходив.

А потім настала зима — моя улюблена пора. Обожнюю мороз, що щипає щоки, сніг, який б’є в обличчя, і тишу, що накриває світ білою ковдрою. Єдине, що могло мене зупинити — мокрі черевики. Якщо встигали висохнути — йшов знову. Якщо ні — сидів удома.

Шістнадцятого січня я вийшов на прогулянку. Погода була незвично теплою: сніг одразу танув. Дорога в полі розкисла, довелося йти узбіччям — по траві. Взуття швидко промокло, та я не зупинився. Цей день — і наступний — я запам’ятаю назавжди. Повернувшись додому, я глянув на годинник — було близько третьої дня. За годину мав початися захід сонця. Я встиг — повернувся, поки ще світло. Зняв взуття, поставив сушити, зробив собі чай із лимоном і пішов відпочити у свою кімнату.