Розповідь 1. Мудрий тато.

   Було то дуже давно, років 15 тому, коли я, як і всі молоді люди, мав дуже багато енергії і хотів змінити життя на краще, пробивши всі стіни на своєму шляху. Правда, частіше вдавалося розбивати голову і ловити метеликів в очах. Проте все заживало, як на собаці, і ось я знову був готовий брати лобом вже нову стіну. Але в цей момент в моєму житті був мій друг і наставник, який, хоча й не міг зробити так, щоб у мене не було тих стін зовсім, міг зменшити їхню кількість, щоб я не вбився. Бо, як він казав, добре набивати шишки власного досвіду, але твою б впертість та в добре русло. І головне, щоб ці шишки не прибили тебе.
  Мій найкращий друг, мій терплячий батько. Дісталося ж йому. Коли дитина хоче після закінчення школи йти своїм шляхом, при цьому одразу в усі напрямки одночасно, і те ще було б пів біди. Проте вона не йде, вона несеться на всіх парах, при цьому з відмовленими гальмами і затичками у вухах, і нічого не чує навколо себе. Важко було до мене достукатися, часто хотілося просто настукати. Проте, як не дивно, йому завжди вдавалося бути почутим.
   Ніколи не забуду його підтримки. Життя моє до певного моменту проносилося повз мене, змінюючи одну картину за іншою. І ось одного такого разу, коли я переступив поріг дому, як побита собака, а матінка, як завжди, почала причитати, що ти рік свого життя потратив надаремно, нічого так і не досягнувши. І поступити не поступив, і на будові не затримався. Детально про це навіть зараз не хочеться згадувати. Проте коли тато прийшов додому, на мою фразу: «Тато, я тобі зараз все поясню,» він обійняв, поцілував і сказав: «Головне, що ти вдома.» На наступний день він взяв мене за руку, і ми поїхали в до академії на підготовчі курси. І вже за рік часу я поступив на історичний факультет. І з того моменту ми ще багато чого робили разом.
  Багато було в житті різних моментів. Але ще один, який я ніколи не забуду: коли вже хворіли і відчували, що здають, я поїхав по службі у відрядження на схід. Батько, як завжди, даючи мені право вибору, і знову нагадавши, що за всі свої вчинки я відповідаю сам, пообіцяв, що обов’язково мене дочекається.
Бо справа батька — то проводжати і зустрічати. «Ти вчишся робити вибір, сину, крокуєш по життю. А я завжди там, де ти мене лишаєш,» — казав він. «Я з мамою залишаємося чекати на тебе. І обов’язково дочекаємося.» За рік часу він потрапив в реанімацію через рак легень і метастази в голові. Проте свою обіцянку він все-таки стримав. Дочекався на мене і ще 7 місяців пробув зі мною, поки не пішов у вічність. І однією з останніх слів було: «Ти кожен день робитимеш вибір, бо з них складається твоє життя. Я вже не буду чекати на тебе вдома, проте я завжди буду поряд з тобою. Я завжди залишатимусь твоїм найкращим другом. Ти ж чини так у своєму житті, щоб тобі за себе не було соромно.»
  «І сказала з тиха мати: спати, діти, бо йде тато. І сказала з тиха мати: не пустуйте в хаті тато. І сказала з тиха мати: а як жити, скаже тато. Дорогий мій тато!»