Розділ 6. Подружжя.Або нарешті приплили.

Кожна доросла людина, так, саме доросла, бо деякі чоловіки й жінки і у 50 можуть не вирости з пелюшок і залишатися дітьми. Але це вже до психотерапевта. Кожна доросла людина проходить весь свій шлях формування особистості і праці над собою саме для цього кульмінаційного моменту у своєму житті. Тому що цей момент, ця подія є і благословенням, і іспитом, і покликанням одночасно. 
    Благословенням, тому що чоловік розуміє, що все минуче проходить, хочеться якогось спокою, постійності, розуміє, що нагулявся і хоче вже зупинитися на комусь одному. Жінка в свою чергу хоче перестати бути бійцем і нарешті сприйняти свою природу коханої тендітної жінки і сховатися за благословенною спиною свого чоловіка. Іспит, тому що кожен чоловік перед вівтарем або в РАЦСі має дати звіт перед собою, чи став він самодостатнім, твердо стоячим на своїх двох ногах чоловіком, чи може він приймати рішення і нести відповідальність не тільки за себе, а й за подружнього партнера. Жінка ж навпаки має скласти іспит совісті перед собою: чи готова вона стати руками, які будуть підтримувати і направляти свого чоловіка. Обидва вони повинні усвідомлювати, що лідерство чоловіка в родині — це не головування, а саме лідерство, тому що, як на мене, це трошки різні речі. Голова або командир — це щабель, зверхність, а лідерство — це скоріше влада морального і духовного авторитету в родині. Отже, лідерство чоловіка ні в якому випадку не має знецінювати роль жінки в шлюбі, тому що саме вона і робить його тим, ким він є: робить його лідером, надихаючи, направляючи, піклуючись, оберігаючи. Вона береже його тиху гавань, його дім. А тому роль жінки в подружжі не менша, а рівнозначна чоловікові, тому що чоловік приймає рішення, але вона робить все можливе для цього. Вона є тою, заради якої він живе і вирішує. 
  Шлюб є покликанням, тому що в ньому і тільки в ньому людина має постійно в любові смирятися і через це смиріння ставати кращою. Тому що дві самодостатні особистості мають створити з двох одну цілість. Одну зовсім нову особистість, у якій має померти, перестати існувати "я" і "ти", "моє" і "твоє". А зародитися зовсім новий початок — єдине спільне "ми", і все стати єдиним нашим. А для цього потрібно зректися себе, перестати шукати свого і вирвати з себе життя заради власного "я". Покликання в шлюбі — це постійна любов і догоджання своєму партнеру. Щоправда, таке життя буде мати сенс, гармонію і щастя, коли люди приймуть одноголосне рішення так жити і будуть одночасно рахувати один одного вище за себе і будуть готові одночасно служити один одному. Подружжя — це дивний дар, тому що всі ці вищесказані процеси не можуть розкритися ні в якій іншій реальності, окрім подружжя.
  Давайте більш детально розглянемо ці речі на практиці. На прикладі клятви, яку складають молодята перед вівтарем. Вони обіцяють бути разом і в радості, і в горі, і в щасті, і в хворобах, поки смерть їх не розлучить. На превеликий жаль, в наш час молоді люди, вступаючи в подружжя, не до кінця розуміють зміст цих слів. Тому що статистика говорить, що в нас на 10 шлюбів 6 розлучень. Тобто лише 40 відсотків шлюбів є назавжди. Решта — тимчасове явище. То якщо шлюб — це благословення і покликання, чому така плачевна ситуація? Бо коли люди вступають у подружнє життя, вони не спалюють мости за собою, не викристалізовують у своїй голові єдино правильне твердження, що це назавжди. Слово "розлучення" має бути для них тим, що просто не існує. Тобто в них тепер немає іншого розвитку подій, як терпіти один одного до могили. Тільки цей розвиток подій є поза шлюбом, нічого не існує. А про те все навпаки, якщо щось піде не так, не зійдемося характерами, завжди можна розійтися. 
   АГОВ, ПІПЛИ, ВИ СЕБЕ ЧУЄТЕ? ВИ ВЗАГАЛІ ЯК СОБІ ЦЕ УЯВЛЯЄТЕ? ВИ ДОПУСКАЄТЕ ВЗАЄМОВИКЛЮЧНІ ПОНЯТТЯ. Як можна не зійтись характерами і йти в шлюб, а якщо ви вступили в шлюб, то ви постійно маєте миритися і притиратися своїми характерами. Розлучення через те, що не зійшлися характерами, — це брехня. Правда звучить наступним чином: ми ледацюги, пихаті, навіть не старалися ними сходитися, бо якби старалися, то б зійшлися або принаймні відповідально терпіли один одного. Тому що любов — це не тільки і не стільки сюсі-пусі, це я приймаю рішення любити тебе не дивлячись ні на що і підписавшись під цим, я до скону несу за це рішення відповідальність, а відповідальність — то не щось, що можна взяти і кинути. Взяв м'яч — фігач. Аналітика і дослідження сторін характеру мали бути вчора десь там на етапі цукерок і зустрічань, і там треба було вирішувати: йти в шлюб чи через чагарники розбігатися. Ти вже прохлопав цей момент, тепер терпи, бо ви одне. Знав, на що йшов. От і все, назад дороги немає. Можливо, я занадто згустив фарби, шлюб — то не каторга, але й не дитячий садок. А тому можливо трохи занадто, але тверезо і по-дорослому. Звичайно, шлюб — це краса і щастя, але для того, щоб це щастя опановувати, треба постійно пахати над собою і бути відповідальним за свої слова. Любов — це не тільки свято, це ще й сад, в якому можуть рости прекрасні плоди кохання, якщо ви напахаєтесь. 
   Звичайно, до розлучення можуть призводити й інші негаразди, але я вважаю, що 99 відсотків з них можна подолати, якщо шукати можливості, а не причини розійтися. Винятком може бути хіба що подружня зрада або фізичне насильство. А про те, і зраду можна простити, хоча упаси Господь до того допустити. Бо в цьому випадку вже існує право розійтись. 
   Тепер давайте перейдемо до решти пунктів клятви. Що означає бути разом у радості? Для того щоб бути в чомусь, треба щоб це щось мало місце. А тому чоловік має кожен день старатися доставляти дружині радість, а дружина в свою чергу — чоловіку. І знову дякую Богові за свою дружину, бо так, як це робить вона, напевно, так не робить жодна жінка на землі. Кожен день я знаю, що я найкращий, найсильніший, найдобріший, найрозумніший, коханий, жаданий, чеканий. І саме головне, що це не просто слова, вона робить все, розрази мене грім, прикладає максимум зусиль для того, щоб я саме так себе і почував поруч із нею. Вона ж для мене сенс мого існування, але як вона себе почуває поряд, про це вже краще писати їй. Бо писати самому про своє ставлення — не тактовно. Тому залишимо це в її прерогативі.
   Бути разом у горі, напевно, найважче, проте, повірте, можливо. Коли ми з коханою переживали смерть моїх батьків, то в той момент для мене ближчої людини, ніж батько, не було на всьому білому світі. Я за свої 34 роки не бачив такої відданості і самовідданості, як у моєї коханої. Мій батько помер, вона була поряд навіть тоді, коли поряд не міг бути я, і піклувалася 24 на 7. Я ніколи не думав, що я це скажу. Так, це важко, але якби не ці події, наше подружжя не було б настільки щасливим, і я б не цінував її так, як зараз.
   Хоча, знову-таки, тут треба сказати, що все йде з сім'ї. Її заслуга велика. Але не забувайте й те, що окрім своїх других половин, ви зобов'язані цінувати і догоджати їхнім матерям, тому що завдяки їм ваші дружини є тим, ким вони є. Навіть якщо для вас теща — це та, яку люблять на відстані. Але ви зобов'язані, так, саме так зобов'язані любити. Бо якби не було мами як першопричини, не було б у вас такого скарбу. Дякую своїй дружині за мою маму, бо теща для мене — термін незнайомий.
   Отже, виклавши свою душу на папері, сподіваюсь, що струни вашої душі хоч трохи затронуті. А проте не беріть це як підручник до чогось. Це розповідь одного подорожнього про своє. Ось чому саме після шлюбу життя ділиться на "до" і "після". Обійміть своїх коханих.
Далі буде...