Розділ 41. Дорога на вибір

Ланцюг луснув із сухим, різким тріском — ніби хтось переламав кістку самому простору.
Червоне світло рвонуло зі стін, запульсувало шалено, і зала відгукнулася глухим стогоном. Дарас різко вдихнув — не від болю, а від чогось значно глибшого. Його спина напружилася, плечі розправилися, ніби він скидав із себе не метал, а роки стримування.
— Дарасе, зупинись! — крикнула Крістіна.
Він підняв на неї очі.
І Люн здригнувся.
У них більше не було лише темряви. Там вирувало щось первісне — не зло і не світло, а пам’ять світу про страх.
— Я зупинявся достатньо довго, — сказав Дарас. — Тепер — твоя черга.
Другий ланцюг рвонувся сам.
Стіни затремтіли, тріщини розповзлися, і з них почали виходити тіні — не фігури, а уривки: крики, обірвані рішення, руки, що тягнуться й не знаходять.
— Це… невибрані шляхи, — прошепотіла Крістіна. — Вони прокидаються.
Люн став перед нею, інстинктивно виставивши меч.
— Якщо він звільниться повністю — що буде?
— Не «якщо», — відповів Дарас. — «Коли».
Третій ланцюг ще тримав. Тонкий. Натягнутий до межі.
І саме в цю мить повітря згустилося.
Кроки стали ближчими.
З темряви між тріщинами простору вийшов Вартовий Забутих Стежок. Його біла маска була тепер не гладкою — по ній пішли ледь помітні розломи, ніби навіть вона не витримувала напруги.
— Я попереджав, — прозвучав його безголосий голос. — Цей вибір не для вас.
— Брехня, — різко сказала Крістіна. — Ви весь час твердите про вибір, але хочете, щоб ми не робили його.
Вартовий повернувся до неї.
— Бо деякі вибори руйнують саму можливість порядку.
Люн відчув, як світло в ньому відгукується. Не вибухає — збирається. Стає щільним, важким, справжнім.
— А може, — сказав він, роблячи крок уперед, — порядок, який боїться вибору, не вартий того, щоб існувати?
Маска Вартового здригнулася.
— Ти не розумієш, ким можеш стати.
— А ти, — відповів Люн тихо, — не розумієш, ким я вже є.
Він повернувся до Крістіни.
— Ти нічого не віддаси, — сказав він упевнено. — Ні світло. Ні мене. Ні себе.
— Люн… — її голос тремтів.
— Колись ти не зробила вибір, — продовжив він. — Тепер — зробимо його разом.
Він опустив меч і поклав руку на той останній ланцюг, що тримав Дараса.
Метал був холодним. Живим.
— Якщо ти зірвеш його, — попередив Вартовий, — ти відкриєш те, що світ ховав від самого себе.
Люн підняв погляд.
— Можливо, саме час.
Світло в ньому не спалахнуло.
Воно стало тихим.
І саме тому — нестримним.
Ланцюг розсипався в пил.
Зала вибухнула не світлом і не темрявою — вибором.
Дарас упав на одне коліно, а потім повільно підвівся. Ланцюги більше не тримали його, але тіні навколо… відступали.
Він подивився на свої руки.
— Отже, — прошепотів він. — Ви обрали не страх.
Вартовий відступив на крок уперше за весь час.
— Тоді стежки зруйнуються.
— Ні, — сказала Крістіна. — Вони стануть справжніми.
Темрява навколо них почала змінюватися. Не зникати — трансформуватися. З тріщин проростали нові шляхи, нестійкі, але живі.
Дарас глянув на Люна.
— Ти навіть не уявляєш, що зараз зробив.
Люн зітхнув.
— Уявляю. Але вперше — мені не страшно.
Вартовий повільно розчинився в повітрі, і перед зникненням його голос прошепотів:
— Гра вийшла з-під контролю.
Крістіна стиснула руку Люна.
— І що тепер?
Дарас усміхнувся — без гіркоти.
— Тепер, — сказав він, дивлячись на нові шляхи, — світ змушений буде вчитися жити без наперед прописаного фіналу.
Десь далеко щось клацнуло.
Ніби хтось перегорнув сторінку, якої не мало існувати.Нові стежки не світилися.
Вони дихали.
Люн відчув це одразу — кожен прохід у темряві мав свій ритм, свій пульс, ніби світ уперше дозволив собі бути живим, а не правильним. Повітря стало важчим, але водночас — чеснішим.
— Вони нестабільні, — сказала Крістіна, дивлячись, як одна зі стежок повільно змінює форму. — Це не дороги. Це… можливості.
Дарас кивнув.
— Саме тому Вартовий їх ненавидить. Можливості не слухаються.
Раптом простір здригнувся ще раз — і цього разу не від руйнування, а від спротиву. Десь угорі, за межами цієї зали, щось почало змикатися, намагаючись відновити втрачений контроль.
— Він не пішов, — тихо сказав Люн. — Він відступив.
— Так, — відповів Дарас. — І тепер шукатиме інший спосіб. Через Орден. Через Рейнара. Або… — він затримав погляд на Люнi, — через тебе.
Крістіна стиснула зуби.
— Рейнар живий.
— Живий, — підтвердив Дарас. — Але розколотий. Частина його ще там, де істини без болю. І ця частина — небезпечніша.
Одна зі стежок раптом спалахнула тьмяним золотом.
Люн відчув, як світло в ньому відгукується.
— Це до нього, — сказав він.
— Ні, — заперечила Крістіна. — Це до того, ким він може стати.
Дарас зробив крок до стежок.
— Перш ніж ви підете далі, — мовив він серйозно, — є ще дещо, що ви маєте знати.
Темрява навколо ущільнилася, ніби слухала.
— Коли ти, Люн, розірвав останній ланцюг, — продовжив Дарас, — ти зробив не вибір між добром і злом. Ти відмовився від ролі.
— Я не хочу бути інструментом, — відповів Люн.
— І саме тому, — тихо сказав Дарас, — світ почне перевіряти, чи можеш ти бути автором.
Крістіна підняла на нього погляд.
— А я?
— Ти, — Дарас усміхнувся м’яко, — є пам’яттю про те, заради чого вибір узагалі має сенс. Без тебе Люн стане силою. З тобою — людиною.
Люн ковтнув.
— Тоді ходімо разом.
У цей момент одна зі стежок різко обірвалася з сухим тріском — і з неї вирвалося видіння.
Золоте світло.
Рейнар стояв серед зруйнованого храму Ордену. Навколо — тіла, зламані печаті, розсипані символи. У його руках — меч, але світло на ньому було тьмяним, майже мертвим.
Він підняв голову.
— Якщо ви це бачите, — промовив він хрипко, — значить, я не втримався.
Крістіна зробила крок уперед, але видіння тремтіло.
— Орден обрав контроль, — продовжив Рейнар. — Я… обрав втрату. І тепер Вартовий говорить зі мною відкрито.
Люн відчув, як у грудях стискається.
— Де ти? — прошепотів він, хоча знав, що той не чує.
— Там, де вибір стає жертвою, — відповіло видіння. — Якщо ви ще вірите мені — не йдіть прямою стежкою. Вона веде до правильного кінця.
Зображення розсипалося.
Тиша повернулася.
Дарас повільно видихнув.
— Отже, — сказав він. — Він уже всередині гри.
— І ми теж, — відповіла Крістіна.
Люн подивився на стежки.
Одна вела вгору — чітка, рівна, майже знайома.
Друга — вбік, ламана, змінна, жива.
Він не сумнівався.
— Ми йдемо туди, де немає гарантій, — сказав він.
Крістіна кивнула.
— Завжди.
Дарас усміхнувся ширше.
— Тоді тримайтеся ближче. Світ не любить, коли його переписують.
Вони ступили на живу стежку.
І позаду, в глибині зруйнованих Стежок, щось старе й дуже терпляче відкрило очі.
Бо вибір, зроблений без страху, завжди має ціну.
І вона вже йшла за ними.