Розділ 40. Випробування тривають

Срібне полум’я рвонуло вперед, мов жива істота.

Люн навіть не встиг подумати — тіло зреагувало раніше за розум. Світло всередині нього спалахнуло у відповідь, не золотом і не сріблом, а чимось третім — теплим, глибоким, майже людяним. Він виставив меч, і удар «Рейнара» врізався в нього з таким гуркотом, що залу струснуло.

Полум’я розсипалося іскрами.

Люн відкинуло на кілька кроків, але він устояв.

— ЛЮНЕ! — зойкнула Крістіна.

— Я тут, — хрипко відповів він, не зводячи очей із противника. — Назад не відступлю.

«Рейнар» здивовано підняв брову.

— Цікаво… — промовив він тихо. — Ти вже не просто носій. Ти — вузол.

Він рушив уперед, і з кожним кроком срібне сяйво навколо нього густішало, важчало, мов тиск перед бурею.

— Ти відчуваєш це, Крістіно? — не обертаючись, мовив він. — Світ, який тримається на зв’язках. На страху втратити. На бажанні врятувати тих, хто сам іде в темряву.

Крістіна стиснула кулаки.

— Ти говориш не своїми словами.

— Можливо, — погодився він. — Але хіба вони неправдиві?

Він різко змахнув мечем — і простір між ними розірвало. Повітря згустилося, мов скло, і в ньому з’явилися образи.

Люн побачив себе.

Самого.

На колінах у темряві, з руками, залитими світлом, що обпалює. Поруч — силует Крістіни, розмитий, майже зниклий.

— Ні… — прошепотів він, але видіння трималося.

— Це можливість, — сказав «Рейнар». — Одна з багатьох. Ти не створений, щоб рятувати. Ти створений, щоб завершувати.

— Досить! — крикнула Крістіна.

Світло навколо неї вибухнуло — не хвилею, а стрижнем. Воно прорізало видіння, мов ніж туман. Образ Люна розсипався на уламки.

Вона стала поруч із ним, пліч-о-пліч.

— Ти помиляєшся, — сказала вона рівно. — Він не кінець. Він — вибір.

Очі «Рейнара» здригнулися. Уперше — по-справжньому.

— Ти все ще не бачиш… — прошепотів він, і в його голосі з’явилася тріщина. — Він показав мені, що буде, якщо ти залишишся з ними. Світ зламається. Ти — ключ. А ключі не мають волі.

— Брешеш, — тихо сказала Крістіна. — Бо якби не мали волі — ти б не боровся.

На мить тиша стала гнітючою.

І саме в цю мить з темряви знову з’явився силует у білій масці.

Тепер його бачили всі.

Він не торкався підлоги. Його присутність давила, мов спогад, який не хоче бути згаданим.

— Досить, — промовив він без голосу, але слово прозвучало всюди. — Ви відхиляєтеся від стежки.

«Рейнар» здригнувся. Срібне полум’я на його мечі затремтіло.

— Ти обіцяв істину, — сказав він глухо.

— Я показав можливості, — відповів Вартовий Забутих Стежок. — А вибір… завжди був їхній.

Його маска повернулася до Люна.

— Ти — аномалія, — сказав він. — Світло, яке не належить жодному джерелу. Ти не мав дійти сюди.

Люн відчув, як серце б’ється в горлі. Але він не відвів погляду.

— А я дійшов.

Вартовий мовчки нахилив голову — ніби визнаючи хід, якого не передбачив.

— Тоді стежка зміниться.

Підлога під ними затряслася. Зала почала розсипатися, мов старий сон. Колони світла ламалися, темрява стікала вниз, відкриваючи провалля.

— Рейнар! — крикнула Крістіна.

Справжній Рейнар — десь глибоко — на мить прорвався назовні. Його очі спалахнули теплим золотом, і він різко опустив меч.

— Біжіть! — вирвався його голос. — Я затримаю його!

— Ні! — Люн зробив крок уперед, але Крістіна схопила його за руку.

— Він має сам зробити вибір, — прошепотіла вона крізь біль.

Вартовий підняв руку.

— Стежки закриваються.

Провалля розірвало залу навпіл.

Люн і Крістіна відскочили назад, коли простір між ними й Рейнаром почав зникати, скручуючись у вихор світла й тіні.

Останнє, що вони побачили, — як Рейнар дивиться на них. Уже своїми очима.

— Знайдіть Дараса… — сказав він. — І не вірте жодній істині, що не болить.

Світ зламався.

Люн і Крістіна впали в темряву разом — тримаючись за руки.

А десь глибоко, між думками й волею, Вартовий Забутих Стежок усміхнувся.

Бо гра лише починалася.Темрява не була падінням.

Вона була зануренням.

Люн відчував, як простір ковзає повз нього, ніби він плив крізь густу воду спогадів. Його пальці міцно стискали руку Крістіни — єдину реальну точку в цьому розмитому ніщо.

— Я тут, — почув він її голос, хоча губи поруч не рухались.

— Я знаю, — відповів він подумки. — Не відпускай.

Темрява зрушилася.

І різко — відпустила.

Вони впали на холодний камінь. Справжній. Відчутний. Люн застогнав, перевертаючись на спину, а Крістіна поруч різко вдихнула повітря, ніби вперше за довгий час.

— Ми… живі? — прошепотіла вона.

— Якщо це не дуже вишукана пастка — то так, — хрипко відповів Люн, сідаючи.

Він озирнувся.

Місце було зовсім іншим.

Низька зала, витесана з темного каменю, вся вкрита тріщинами, з яких пробивалося тьмяне червонувате світло. Воно не гріло, але пульсувало, мов серце, заховане в надрах стін.

— Це не Стежки, — сказала Крістіна тихо. — Вони… нижче.

Люн напружився.

— Нижче за що?

Вона повільно підвелася, ніби прислухаючись не до звуків, а до відчуттів.

— Нижче за пам’ять. Тут зберігають те, що не можна стерти.

Слова осіли важко.

І саме тоді з темряви попереду почувся шурхіт.

Не кроки.

Ланцюги.

Люн вихопив меч.

— Хто тут? — гукнув він.

Відповідь прийшла сміхом — глухим, надтріснутим, але знайомим.

— О, нарешті… — пролунало з пітьми. — Я вже почав думати, що він передумав вас сюди пускати.

З червонуватого світла вийшла постать.

Дарас.

Його вигляд був іншим, ніж Люн пам’ятав. Не зламаним — навпаки, дивно зібраним. На його руках і грудях тяглися ланцюги з темного металу, що входили прямо в кам’яні стіни, мов коріння.

Він був прикутий.

Але усміхався.

— Дарасе… — видихнула Крістіна.

Він підняв на неї погляд — і усмішка зникла.

— Ти все ж прийшла, — сказав він тихіше. — Значить, він не помилився.