Розділ 39. Сліди крізь темряву

Люн біг, але скоро зрозумів: ноги більше не служать йому дороговказом. Те, що вело його вперед, було глибше за інстинкт і сильніше за страх. Наче нитка, натягнута між серцями, тягнула його крізь темряву.

Сліди світла й тіні перед ним раптом обірвалися. Коридор, яким він мчав, розчинився, переходячи у величезну залу — порожню, мов покинутий храм. Стовпи світла зависали в повітрі, але не давали тепла. Тіні ковзали між ними, та не торкалися світла, наче боялися опектися.

Люн зупинився, задиханий, збентежений.
— Крістіно… — тихо прошепотів він, уникаючи звуку, що міг зрадити його присутність.

Темрява здригнулася.

Щось вийшло з-поміж колон — спершу туман, потім силует. Високий. Тихий. Незбагненно знайомий.

Він напрягся, готовий до бою, але коли постать наблизилася, його серце стислося.

На нього мовби дивився сам він.
Тіньова копія.
Спотворена, розмита, але unmistakably Люн.

— Ти знову тут, — сказав темний двійник. Голос віддавався, мов луна в порожній печері. — І знову шукаєш її.

Люн стиснув кулаки.
— Відійди. У мене немає часу на ваші ігри.

Тінь-Люн нахилив голову.
— Ти не розумієш, правда? Вони вели тебе сюди не для того, щоб ти її врятував… а щоб ти зламався остаточно.

Люн відчув, як слова торкаються старих ран — тих, що досі кровоточили.

— Мені байдуже, — прошепотів він. — Я знайду Крістіну. І не дозволю нікому… навіть тобі… стати між нами.

Тінь посміхнулася.
— То спробуй пройти.

Стовпи світла почали згасати один за одним, наче хтось видихав із них силу. Тіні згустилися, обплітаючи залу, стискаючи простір.

Перед ним виникли три шляхи — три коридори з різним сяйвом:

• перший мерехтів золотим світлом, тремтячим і непевним;
• другий був занурений у густу темінь;
• третій пульсував дивним сріблясто-синім сяйвом, ніби дихав.

— Лише один веде до неї, — сказав темний двійник. — Інші — до того, що ти боїшся найбільше.

— І що ж це? — прошепотів Люн.

Тінь-Люн нахилилась ближче, і темрява зашипіла навколо.
— Ти сам.

Люн відчув, як його серце знову рветься — але цього разу не через страх. Через рішучість.

Він зробив крок уперед.

І обрав шлях.

Люн ступив у третій коридор — той, що пульсував сріблясто-синім сяйвом, немов живий.
У цьому світлі було щось знайоме: спокій її голосу, коли вона вимовляла його ім’я… тепло її долоні… спалах сили, який зв’язав їх у ту мить, коли серця торкнулися одне одного.

Так, це був її слід.

Коридор звивався, мов жива стрічка, і світло навколо пульсувало в такт його крокам. Із кожним рухом він відчував, як біль у грудях наче притлумлюється — ніби хтось лагідно торкається його зсередини.

Крістіна.

Він рушив швидше.

Та коли коридор вивів його у наступну залу, Люн зупинився різко, як від удару.

Зала була кругла, висока, і вся залита тим самим срібляним сяйвом.
У центрі — стояла вона.

Крістіна.

Але… не сама.

Навколо неї спліталися чотири тіні — довгі, гнучкі, майже прозорі. Вони кружляли навколо неї, ніби оберігали… або полювали.

Крістіна стояла нерухомо, очі заплющені, руки розведені трохи в сторони. Наче слухала щось, чого він не чув.

— Крістіно! — вигукнув він і кинувся вперед.

Тіні завили. Одна з них рвонула до нього, як оживлений шип. Люн відскочив у бік, ледь ухилившись від удару.

— Не підходь… — її голос пролунав тихо, але чітко. — Вони реагують на рух.

Він завмер, напружений до останнього м’яза.
— Що вони з тобою роблять?

— Шукають… — вона ледь розтулила губи, — …мої спогади про нього.

Люн зблід.
— Вони хочуть забрати нас? Забрати… це?

Крістіна трохи усміхнулася — слабко, але тепло.
— А я не дозволяю.

Тіні зашипіли, наче від образи.

Люн повільно, дуже обережно ступив уперед ще на пів кроку.
Тіні миттєво зреагували: дві загострилися, націлившись на його груди.

— Не рухайся! — попередила вона.

— Я не можу стояти осторонь.
Його голос зірвався.
— Не після всього.

— Тоді… — вона вдихнула, і срібне сяйво навколо неї спалахнуло, — …довірся мені. На цей раз я поведу.

Темрява напружилась.

Сяйво навколо Крістіни стало яскравішим, густішим — і почало розширюватися, наче хвиля, що готова накрити все навколо. Тіні завили, намагаючись пробити світло, але їхні тіла вже диміли, обвуглювалися.

— ЛЮНЕ, ТРИМАЙСЯ! — крикнула вона.

І хвиля світла вибухнула.

Світло вирвало з зали все — тіні, шепоти, холод, навіть саму темряву між плитами підлоги.
Коли воно згасло, Люн стояв, важко дихаючи, притиснувши долоню до грудей, ніби там досі пульсувала чужа сила.

Коридор опустів.

Тіні — зникли.
Срібне сяйво — впало, ніби вичерпалося.
Повітря — затихло.

Але Крістіна…

Вона стояла в центрі зали, трохи похитуючись, але вільна.

Вільна — і втомлена так, що Люн уперше за довгий час злякався по-справжньому.

Він кинувся до неї.

— Ти в порядку? — його голос був тремтливий, майже дитячий.

Вона підвела на нього очі — тихі, глибокі, виснажені.
І посміхнулася.

— Так. Я… впоралася.

Люн застиг за крок до неї.
Не наважуючись торкнутися.
Не певний, чи має на це право після всього, що він бачив у власних випробуваннях.

Але Крістіна сама скоротила відстань. Її пальці торкнулися його руки — легкі, теплі, ніби вона повертала йому частинку себе.

— Дякую, що прийшов, — прошепотіла вона.

Він опустив голову, намагаючись приховати, як судомить голос.

— Я… я завжди прийду.

Вона зітхнула — і раптом похитнулася.
Люн схопив її, не думаючи. Притиснув до себе, підтримав, намагаючись не дихати надто різко, щоб не збентежити її близькістю.

Її голова торкнулася його плеча.

— Ти втомлена, — тихо сказав він. — Тобі треба відпочити.

— Не зараз, — відповіла вона. — Ми ще не знайшли Дараса.