Розділ 38. Випробування Рейнара

І коли простір провалився під їхніми ногами, Крістіна встигла почути лише його голос:

— Тримайся за мене!

Вона схопила його пальці.

Темрява зімкнулася.

Темрява, у яку вони провалилися, була не порожньою — вона жила. Вона тремтіла, ніби втягувала подих, готуючись заговорити голосами минулого.

Крістіна відчула, як рука Рейнара стискає її пальці сильніше й сильніше, поки навколо не спалахнуло сліпуче біле сяйво — таке яскраве, що вона інстинктивно заплющила очі.

А коли розплющила…

…вона стояла в безмежній білій залі.

Порожній. Занадто порожній.

Білизна тут не заспокоювала — вона душила, стискала зсередини. Жодної тіні, жодної складки, жодного шепоту. Навіть світло не мало джерела — воно просто було всюди, рівне й бездушне.

Поруч з нею — Рейнар.

Він стояв напружено, але очі його не рухалися. Він дивився попереду, немов бачив те, чого не бачила вона.

— Рейнар? — обережно торкнулася його плеча.

Він здригнувся, наче вийшов із трансу.

— Ти… тут? — голос його звучав дивно глухо. — Добре. Це добре.

Він наче щось приховував. Щось, чого боявся більше, ніж темряви Дараса.

Кроки.

Рівні. Міряні. Без емоцій.

З глибини білої зали до них наблизився силует у сріблястому одязі. Спочатку — розпливчастий, потім — чіткіший. І коли він підійшов достатньо близько, Кристіна зрозуміла:

це був Рейнар.

Другий.

Блідіший. Холодніший. Зі світлом, що не світила — а різала.

Справжній Рейнар побілів.

— Ні… ні. Я думав, що… — він стиснув руків’я клинка. — Я думав, що це я пережив…

Двійник говорив спокійно, голос м’який, але від того ще страшніший:

— Я — те, ким ти мав стати.
— Те, ким був би, якби не вона.
— Те, що залишилось у стежинах пам’яті твого роду.

Кристіна дивилася то на одного Рейнара, то на другого.

Справжній робив крок назад.

Двійник — вперед.

— Ти боїшся втратити всіх, кого любиш, — промовив білий Рейнар. — Але більше за всіх — її. І страх цей не шляхетний. Він руйнівний.

— Заткнись, — прошепотів справжній.

— Ти не хочеш, щоб вона побачила, хто ти був би без світла. А я — це ти без світла.

Холодний Рейнар простягнув руку до Крістіни.

— Якщо хочеш знати правду — я скажу її першим.

Справжній Рейнар закрив очі, ніби від болю.

Кристіна стиснула його руку.

— Я не хочу чути правду від когось, хто ти не є.

Двійник усміхнувся.

— Це сказано дуже по-людськи. Але тут — не люди. Тут серця не брешуть.

І зал вибухнув світлом.

Тисячі образів, як уламки дзеркал, закружляли навколо:

Рейнар у дитинстві, що стоїть над братом, якого не зміг врятувати.
Рейнар, який спалює власні сльози, бо «світло не має тремтіти».
Рейнар, якому Орден каже: «Ти народжений світити. Жертва — частина світла».

А потім — Рейнар, що тримає в руках Крістіну, мертву від його світла, бо він перетримав, пересвітив, не знав, коли зупинитися.

Кристіна зойкнула, спинка враз похолола.

Справжній Рейнар упав на коліно, схопивши голову.

— Зупинись… будь ласка…

— Ти боїшся втратити її, бо боїшся, що сам її знищиш, — прошепотів двійник. — Як і все, до чого надто близько підходить твоє світло.

— Це брехня! — крикнула Кристіна.

Двійник подивився на неї.

— Тоді підійди до нього.

Тиша.

Рейнар підняв голову — очі налиті сльозами, яких він ніколи нікому не показував.

— Не підходь… — прошепотів він. — Я не знаю, що станеться. Я не знаю, ким буду в цьому випробуванні. Я… боюся тебе втратити. Боюся, що сам…

— Доторкнися, — повторив двійник. — Якщо він такий чистий, як ти віриш — нічого не станеться. Якщо він такий, яким він себе боїться…

Біле світло навколо них здригнулося, немов чекаючи її кроку.

Кристіна зробила вдих.

─ Рейнар…

Він затрусив головою.

─ Ні. Прошу. Не ризикуй собою. Я не…

Але її серце вже знало відповідь.

Вона зробила крок до нього.

Другий.

Третій.

Світ закричав — наче тріскалася сама сутність Рейнара.

Двійник витягнув руку, намагаючись зупинити її.

Справжній простягнув долоню, відчай на обличчі:

— Не торкайся… я не витримаю…

І Кристіна — торкнулася його щоки.

Світ вибухнув.

Світло стало теплим. Живим. Людським.

Все біле зало почало тріскати по швах, немов ілюзія, що втрачала силу.

Двійник заволав — вперше не холодним голосом, а голосом страху:

— Ти не мала знімати з нього це ярмо! Він ще не готовий! Він стане слабким!

— Він стане справжнім, — твердо сказала Крістіна, не відпускаючи Рейнара.

Світло зі справжнього Рейнара почало поглинати його двійника.

Не знищуючи — а возз’єднуючи.

Кристіна відчула, як груди Рейнара здригаються під її долонею.

— Ти вибрала мене… навіть тут… — прошепотів він, і вперше його голос був не ідеально рівним, а живим і тремтячим. — Навіть з усім цим…

— Я вибираю тебе не через силу, — сказала вона. — А всупереч їй.

Світло зімкнулося.

Двійник розчинився в ньому, останні слова відлунали:

— Світло, що належить собі… може знищити темряву, але й себе також…

Тиша.

Біла зала потемніла, наче ніч опустилася після спекотного дня.

Вартовий виринув із темряви.

Його маска тепер була наполовину біла, наполовину чорна.

— Друге випробування завершено.
— І вдруге ти зруйнувала систему.
— Серце змінює світ швидше, ніж світ встигає це прийняти.

Він підняв руку.

Підлога під ними розкололася на чорні пелюстки.

— Наступним буде той, хто боїться втратити не інших…
…а себе.
Це випробування тіні.

Темрява зімкнулася навколо них, і Кристіна відчула, як холодний подих лизнув її щоку.