Розділ 37. Питання вибору

Обережний крок — і коридор змінився.

Не різко, не рвучко — просто в одну мить світ навколо них став іншим, ніби вони переступили межу, якої не помітили. Повітря стало густішим, важчим, кожен подих віддавався в грудях, наче їх змусили дихати спогадами.

Рейнар зупинився першим.

— Це… не просто коридор, — сказав він, нахмурившись. — Ми щойно ввійшли в щось інше.

Крістіна обережно піднесла долоню — світло в ній не просто спалахнуло, а змінилося. Стало золотавим, з домішкою темного, майже чорного відтінку. Воно тріпотіло, немов боролося з невидимими нитками, що обплутували її пальці.

Люн зблід.

— Ми всередині чиєїсь пам’яті.

— Дараса? — запитала вона.

Люн похитав головою.

— Ні… Це щось глибше. Старіше. Пам’ять, яка не належить одному. Вона належить шляхам.

І саме в ту мить стіни навколо них ожили.

Темрява на них розірвалася, ніби тканина, і з розривів почали виринати образи:

…дитина, що ховається від тіней…
…воїн, який біжить, тримаючи в руках світло, що гасне…
…фігура в білому, що стоїть над проваллям і шепоче: «Забути — це вижити»…

— Це не бачення, — прошепотіла Крістіна. — Це… шлях, який хтось пройшов.

— Ні, — перебив Люн. — Це шлях, який хтось забув.

Темрява попереду закрутилася спіраллю — і з неї вийшов він.

Дарас.

Але не той, якого вони знали.

Він стояв, схилившись, дихаючи важко, ніби кожен подих з нього виривали силоміць. Його тінь була розірвана, немов після битви, в якій він програв — і переміг водночас. Руки судомно стискали повітря, немов він тримав невидимі ланцюги.

— Дарасе! — вигукнула Крістіна і кинулася до нього.

Та Рейнар схопив її за зап’ястя.

— Зупинись.

Її тіло напружилося — і саме в цю мить Дарас підвів голову.

Очі.

Вони були порожні. Не темні — порожні. Ніби з них вирвали все, що робило його ним.

— Ви… не повинні… були… сюди, — хрипко видихнув він.

Люн ступив уперед, тіні на його плечах здригалися.

— Хто це зробив? Хто втрутився в твою пам’ять?

Дарас засміявся. Глухо. Болісно.

— Ви все ще не розумієте… Це не моє. Це… ваше.

Коридор здригнувся, і з темряви за його спиною випірнула фігура. Та сама. У білих шатах. Без обличчя. З маскою, яка тепер світилася слабким червоним відтінком — наче світанок, що приходить перед бурею.

Вартовий.

Він ступив уперед, і світ довкола посірів.

— Перше випробування почалося, — сказав він, і голос його став глибшим, ніж раніше. — Серце має побачити, що означає втратити себе. Має побачити, чого боїться той, хто йде поруч.

Кристіна відчула, як щось холодне торкнулося її грудей зсередини.

— Ви не маєте права! — вигукнула вона. — Він живий! Він не…

— Живий? — Вартовий нахилив голову. — Дарас стоїть тут не як воїн… і не як тінь. Він стоїть як те, ким він стане, якщо вибір буде неправильним.

Рейнар зціпив зуби.

— Відпусти його.

— Я не тримаю. Він тримає себе сам, — тихо відповів Вартовий. — Бо боїться, що без тіні… він порожній.

Дарас опустився на коліно, важко задихався.

— Не… підходьте… будь ласка… не дивіться…

Кристіна зробила крок уперед.

— Дарасе…

Він зірвався.

Тінь навколо нього спалахнула чорним полум’ям і рвонула прямісінько на неї.

Люн кинувся перед нею, розчинившись у темряві. Рейнар вистрибнув збоку, меч спалахнув світлом.

Темрява й світло зіткнулися — і вдарили так, що підлога розверзлась під їхніми ногами.

І у вирі вибуху Кристіна побачила одне:

У центрі всього стояв Дарас — але не просто озлоблений.
А роздвоєний.

Дві тіні. Два обличчя. Два шляхи.

Один — той, кого вона знала.
Другий — той, ким він міг стати, якби зламався остаточно.

Кристіна відчула, як її серце схопили холодні пальці.

Вартовий сказав тихо, майже ласкаво:

— Випробування Дараса розпочалося.Темрява ще не вляглася — вона дрижала, клубилася, наче дихала. Рейнар закрив собою Крістіну, його меч світився нерівним полум’ям, реагуючи на хаос, що вирвався з глибин Дараса. Люн стояв ліворуч, тінь на його плечах була напружена, наче хижак перед стрибком.

А попереду — два Дараси.

Один — з очима, повними болю й провини. Інший — з чорним, холодним блиском у зіницях, неначе в них погасло все людське.

Обидва дивилися на Крістіну.

— Це… не може бути… — видихнула вона.

— Це не ілюзія, — прошепотів Люн. — Це розрив. Його страх став тілом.

Вартовий стояв осторонь, ніби спостерігаючи за театром, який давно знає напам’ять.

— Тінь, що народилася з болю, завжди прагне визволення, — промовив він рівно. — А та, що народилася зі страху… прагне володіння.

Люн зиркнув на нього з відразою.

— Не смій говорити так, наче ти знаєш його краще за нас.

Вартовий нахилив голову.

— Я знаю всіх, кого торкнулися Стежки.

Рейнар підняв клинок, стаючи боком, готовий захищати Крістіну навіть ціною руки.

— Кристіно, — тихо сказав він. — Не підходь ближче. Щось тут не так. Він… вони не дивляться на нас. Лише на тебе.

І справді.

Обидва Дараси ніби забули про інших.

Світло навколо почало мерехтіти: золоті символи над головою Крістіни ледь спалахнули, неначе реагуючи на її серцебиття.

Перший Дарас — той, живий — зробив крок уперед. Його голос тремтів.

— Я… не хотів цього… Це не я… Це те, що я… що я міг стати… якщо б…

Другий, темний, перебив його холодним шепотом:

— …якщо б ти визнав правду.
Що тінь — твоя сила.
І що вона потрібніша тобі, ніж хтось інший.

Кристіна відчула, як її пальці здригнулися. Тінь другого Дараса наче обвила її погляд, намагалася торкнутися її серця.

— Відійди від неї! — рикнув Рейнар.

Темний Дарас на нього навіть не глянув.

— Світло слабке. Воно тебе зрадить, варто лише серцю здригнутися. — Його погляд повернувся до Крістіни. — Але я… я ніколи не дозволю тобі зникнути.

Живий Дарас з криком кинувся вперед: