Розділ 36.Випробування починається

Світло було холодним.

Не теплим, як сяйво Рейнара.
Не м’яким, як дотик Люна.
Не гострим, як тінь Дараса.

Це світло не гріло — воно витягувало.

Крістіна розплющила очі.

Вона лежала на гладкій білій поверхні, що нагадувала мармур… тільки він дихав. Ледь-ледь. Повільно. Наче серце під землею.

Над нею, високо в повітрі, ширяли сотні химерних символів — золоті, бліді, майже прозорі. Вони спліталися один з одним, утворюючи нескінченні кола.

Вона спробувала підвестися — і зрозуміла, що не може.
Не тому, що була прикута.
Не тому, що була поранена.

А тому, що щось… тримає її зсередини.

— …я… де?…

Її голос прозвучав чужим, немов це говорила не вона, а її відлуння.

І тоді вона почула кроки.

Повільні. М’які. Безтінні.

З туману, що збирався над підлогою, виринув силует.
Високий. Стрункий. Одягнений у білі шати, що світилися зсередини.

Він не мав обличчя — лише гладку світлу маску.
Але його присутність тиснула сильніше, ніж темрява Архаса.

— Сутність Серця прокинулась, — мовив він, голос безбарвний, але всесильний. — Тепер ми можемо почати.

Крістіна стиснула кулаки. Їй хотілося вирватися, встати, втекти…
Але тіло було занадто легким і водночас занадто важким.

— Хто… ти? — прошепотіла вона.

Силует нахилив голову.

— Той, хто тримає пам'ять усіх світів.
Той, кого твій Орден називає Вартовим Забутих Стежок.
Той, чиє завдання — повернути те, що ніколи не мало прокинутися.

Він простягнув руку до неї — і повітря навколо затремтіло.

— Ти — ключ.
Серце, що не мало народитися вдруге.
Найнебезпечніша істота для нашого світу.

Крістіна хотіла заперечити. Хотіла прокричати:

«Я просто людина! Звичайна! Я нічого не вибирала!»

Але слова не слухались.

— Ви… помиляєтеся… — ледве вимовила вона. — Я не збираюся нічого руйнувати.

Вартовий нахилився ближче, і його маска змінила колір — стала срібною, з темною щілиною там, де мали б бути очі.

— А якщо руйнування почнеться не тому, що ти хочеш…
…а тому, що хтось інший захоче тебе використати?

Символи над їхніми головами спалахнули золотом.

— Хтось із тих трьох.
Світло. Тінь.
І той, хто ходить між ними.

Крістіна здригнулась.

— Не… смій…
— Я не звинувачую. Я лише питаю, — перебив він тихо. — Кого ти обрала?

Вона замерла.

Тінь на стінах здригнулася.
Світло під нею посіріло.
Повітря стало холоднішим.

— Я…
Вона вдихнула, але легені не слухалися.

Вартовий підняв руку.

— Не відповідай. Тут немає значення, кого ти вибрала серцем.
Має значення лише… хто обере тебе в кінці.

Поверхня під Крістіною засвітилась, наче жива.

— Час почати випробування.
Час дізнатися, чи твоє серце належить світлу…
…чи тіні…
…чи чомусь третьому.

Раптом світло навколо неї стало сліпучим — і перед очима розірвалися три картини.

Люн, стоячий над прірвою, з тінями, що намагаються поглинути його зсередини.
Рейнар, пов’язаний срібними ланцюгами, що палили йому руки і серце.
Дарас, стоячий у темряві, яку він сам не міг стримати — тінь жива, дика, готова знищити його.

— Вони всі йдуть до тебе.
Але лише один витримає шлях.
І лише один ти зможеш врятувати… або знищити.

Крістіна закричала:

— СТІЙ!!!

Та світло вже зімкнулося навколо неї, засмоктуючи у перше випробування.

І останнє, що вона почула перед проваллям:

— Почнемо з того, хто боїться втратити себе більше, ніж тебе.

Тінь вибухнула навколо.

Випробування Люна почалося.

Крістіна опинилася в коридорі, біля неї Рейнар та Люн.

Вони ідуть по сліду Дараса що зник після входу у ворота  пам'яті.

Тиша розтягнулася, мов напнута струна. Лише легке потріскування від світла на клинку Рейнара нагадувало, що вони все ще живі, все ще рухаються вперед.

— Ти впевнений, що це його слід? — тихо спитала Крістіна.

Люн нахилився до чорнуватої смуги, що проповзала по підлозі, ніби тінь, якій бракує власника.

— Це не просто тінь, — прошепотів він. — Це відбиток болю. Дарас ішов сюди… і щось тягнуло його вперед.

Рейнар стискав меч так, що побіліли пальці.

— Він не міг сам піти. Хтось або щось підштовхнуло його. Або заманило.

Коридор звужувався, ніби хотів проковтнути їх. Холодні стіни вкривалися зморшками темряви — вона ворушилася, реагуючи на їхню присутність.

Крістіна зробила крок — і світло, яке завжди тепліло всередині неї, відгукнулося легким пульсом.

— Відчуваєте? — вона зупинилася. — Тут щось знайоме. Наче… відбиток чиєїсь волі.

Люн різко підвів голову.

— Це не Дарас.

— Хто тоді? — запитав Рейнар.

Світло з її пальців спалахнуло трохи яскравіше. І в темряві коридору, далеко попереду, на мить з’явився силует. Ніби хтось стояв, повернувшись боком, і дивився на них. М’яке сяйво мигнуло в його грудях — таке ж, як було в серці Крістіни.

— Ні… — Рейнар зробив крок назад. — Це не може бути…

Силует розтанув, мов дим.

Лише тихий шепіт докотився крізь коридор:

— Поспішайте… поки пам’ять ще моя…

Люн здригнувся так, ніби цей голос прорізав його зсередини.

— Це був… я? — прошепотів він, торкнувшись грудей. — Або… частина мене?

Крістіна поклала руку йому на плече.

— Хто б це не був — він попередив нас. І Дарас точно там, попереду.

Рейнар знову підняв клинок.

— Тоді рушаємо. І цього разу ніхто не відступить.

Темрява попереду ніби посміхнулася.