Розділ 35. Вибір серед Безодні

Ніхто не наважився відповісти.

Питання Архаса зависло між ними, наче лезо, що торкається горла.
Безодня Стихання не мала звуку — але тиша тепер давила так, ніби сама реальність чекала.

Дарас стиснув зуби.
Рейнар завмер із мечем у руці.
Люн відчув, як у нього стискається серце — не від страху, а від передчуття чогось гіршого.

Архас повільно провів поглядом по кожному з них.

— Світло… тінь… і розірваний. Троє, що стоять біля межі Ніщо. Але вона обрала лише одного.

Рейнар зробив крок уперед, срібний блиск його аури пробив тріщину в темряві:

— Це не твоє діло.

Архас навіть не поворухнувся.
Його усмішка стала ще тоншою.

— Навпаки. Вибір Серцевої Сутності визначає, кого я впущу до Воріт Пам’яті… а кого — зламаю тут.

Люн вирвався вперед так різко, що простір навколо нього затремтів.

— Вона не «вибір». Вона — жива. І ми прийшли, щоб її врятувати, а не грати у твої хворі ігри.

Архас кивнув — як учитель, задоволений відповіддю учня, хоч вона неправильна.

— Емоції. Саме вони роблять вас слабкими… І саме вони її знищать.

Дарас раптом схопив батька за тіньову подобу руки — невагому, але гостру, мов лезо.

— Досить. Ми не прийшли на твої випробування. Ми прийшли по шлях до неї. Якщо ти знаєш його — скажи.

Архас нахилив голову.
Тіні довкола нього закрутилися, як вир.

— Звісно, я знаю. Я першим пройшов туди. І першим повернувся. Але Ворота Пам’яті не відчиняться тим, хто бреше собі. Тому я спитаю ще раз…

Він підняв руку.
Порожнеча здригнулася.
І з неї виросли три картини — мов фантоми, створені зі світла й тіні.

Крістіна в кожному з їхніх спогадів.

У Рейнара — вона стоїть, тримаючись за його руку, коли його поглинає темрява.
У Люна — вона торкається його щоки, коли він лежить на землі, розбитий.
У Дараса — вона, сповнена світла, дивиться на нього без страху.

Фантоми тріпотіли, мов брудні спогади, облиті чорнотою Безодні.

Рейнар зціпив зуби.

— Припини.

Архас лише розвів руками.

— Вона дала вам частину себе. Але кому — все? Хто з вас троїх тримає її серце?

Дарас ковтнув повітря — і поглянув на своїх товаришів.
Рейнар дивився вперед, не зводячи очей із силуету Крістіни у спогаді.
Люн опустив погляд, тінь на плечах здригнулась.

— Це неважливо, — тихо сказав Люн. — Нас троє… але шанс лише один. І я знаю: серце — не головне. Їй потрібні ми всі.

Архас підняв брову.

— Гарні слова. Але Ворота… Ворота визнають тільки істину.

Він підняв руку — і раптом темрява поповзла до них.

Не як туман — як мислячі щупальця порожнечі.

Вона торкнулася кожного з них:

Рейнара — через його світло.
Люна — через його страх.
Дараса — через його роздвоєну лояльність.

І раптом — кожен з них почув голос Крістіни.

Не ззовні.
Зсередини.

Рейнар: “Я завжди вірила в тебе. Навіть коли ти падав.”
Люн: “Ти не тінь. Ти — серце. Моє серце.”
Дарас: “Ти не такий, як вони. Ти — кращий.”

Голос зник.

І Архас промовив:

— Тепер скажіть мені: КОГО вона обрала? Кого вона бачить поруч, коли все навколо руйнується?

Рейнар зціпив меч.
Люн закрив очі.
Дарас зробив крок назад, наче отримав удар.

І тоді…

Один із них заговорив першим.

Голос був тихим.
Чесним.
І таким болючим, що навіть Безодня на мить затремтіла.

— Не мене.

І тиша впала знову.

— Не мене, — повторив голос.

І тепер було ясно, кому він належав.

Рейнар.

Срібне світло біля його очей згасло, наче злякалося власних слів. Він стояв прямо, але плечі його опустилися — вперше за весь час. Лише твердий, майже болючий спокій лишився на обличчі.

Архас примружився, цікавий, але не насмішкуватий.

— Чому ж? Ти один із тих, хто був із нею найдовше. Ти — її світло.

Рейнар ледь усміхнувся — сумно.

— Саме тому й не мене.
Я занадто… тісно пов'язаний з тим, ким ВОНА хоче, щоб я став. Але не з тим, хто я є. Їй не потрібен герой чи рятівник. Їй потрібен той, перед ким вона може бути слабкою, а не лише сильною.

Він подивився на фантом Крістіни. На ту, що тягнулася до нього в його спогаді.

— А я ніколи не дозволяв їй бути слабкою.
Ніколи не дозволяв… бути собою.

Ліст тіні пройшов Безоднею. Навіть темрява затихла.

Архас ледве кивнув.

— Чесно. Для світлого — незвично.

Рейнар опустив меч.

— Вона не обрала мене.
Але я обрав її. І цього достатньо, щоб іти до кінця.

Тиша потягнулася, як розірвана нитка.

Люн стояв нерухомо, обличчя напіву світлі, напіву тіні.

Дарас переводив дихання — і навіть він здавався трохи приголомшеним.

Архас повернувся до інших.

— Добре. А тепер… хто ДВОЄ лишилися?

Він глянув на Люна.

І темрява біля його ніг ожила.

— А ти? Вона врятувала твою тінь, твій розум, твоє серце. Ти готовий сказати, що ВОНА не обрала тебе?

Люн не відступив.
Не опустив погляд.
Не здригнувся.

— Я готовий сказати правду.

Він заплющив очі.
І заговорив тихо, майже шепотом:

— Я люблю її.
І я… хотів би вірити, що вона обрала мене.

Його голос затремтів, справжній, оголений.

— Але…
Він відкрив очі.
У них не було ані злості, ані тіні ревнощів — лише біль і прийняття.

— Вона не належить тіні.
Вона не належить зламаності.
Вона бачить світ у всьому. Навіть у мені. Але це не любов, яку вона дала… МЕНІ.

Дарас ледь вдихнув.
Рейнар опустив погляд.

Архас повільно нахилив голову.

— І ти вважаєш, що вона обрала…

Осінній подих тіні пройшовся навколо них.

Люн поглянув на Дараса.

— ЙОГО.

Дарас зробив крок назад, ніби його хтось ударив у груди.

— Ні…
Він хрипко видихнув.— Ні, це неправда. Вона… вона просто вірила в мене. Вона не обирала…