Розділ 34. Коли Зникає Її Голос

Світло поглинуло Крістіну — і все стихло.

Люн відчув розрив першим.
Не побачив — відчув.
Наче хтось ударив по його серцю зсередини, вирвав половину й залишив порожнечу, що болить більше за будь-яку рану.

Він завмер на місці, ще мить тому охоплений тінями, готовий рвати Орден на шматки.
Тепер — ніби обірвана маріонетка.

— Крістіно?..
Його голос розчинився в повітрі.
Ніхто не відповів.

Тінь на його руках здригнулась. Це був не гнів. Це був страх.

Рейнар, залитий срібним світлом, розвернувся різко, так швидко, що повітря хруснуло. Обличчя скам’яніло — але в очах, у глибині зіниць, щось зламалося.

— Де вона?! — він крикнув так, що камінь на стінах пішов тріщинами. — ДЕ ВОНА?!

Він кинувся до місця, де Крістіна щойно стояла. Тільки спалах білого попелу залишився після телепортації Ордена. Ні сліду. Ні запаху. Ні відлуння.

Рейнар торкнувся повітря долонями — ніби міг намацати її присутність.

Не зміг.

Світло його рук згасло.

— Вони… відрізали її від нас, — прошепотів він. — Я не чую її. Не бачу. Не відчуваю.

Люн важко вдихнув.
Тінь згустилася навколо нього, наче намагаючись захистити від того, що він тільки що збагнув.

— Вона… жива… — слова виходили з болем, — але… десь далеко. Дуже далеко.

— Орден, — Рейнар стиснув зуби, — повів її не у наш світ.

Тиша впала на них обох — важка, мертва.

І тоді в тінях щось ворухнулось.

Дарас піднявся повільно. Його очі горіли чорним вогнем — тіньовий клинок у руці тремтів від напруги.
Він провів рукою по землі і зібрав у долоні уламок білої іскри — залишок енергії Ордена.

Його голос, коли він заговорив, був тихим і смертельно рівним:

— Вони використали Двері-Зсуву. Найвищу форму переміщення.
Він підняв іскру.
— Це слід Воріт Пам’яті.

Рейнар різко обернувся:

— Ти знаєш, де це?

Дарас повільно кивнув.

— Так. Але ми не зможемо потрапити туди так просто.
Він підняв погляд, і в ньому не було ні злості, ні ненависті — лише холодна, спустошена рішучість.
— Ворота Пам’яті знаходяться поза нашою реальністю. Поза світлом. Поза тінню. Поза всім.

Люн стиснув кулаки.

— Ти хочеш сказати… що вона втрачена?

— Ні, — Дарас підняв голову. — Вона не втрачена.
Але щоб дістатися до неї…
Його голос затремтів, хоч він цього не хотів.
— …ми повинні зробити те, що заборонено і тіні, і світлу.

Рейнар нахмурився:

— Що саме?

Дарас закрив очі.

І прошепотів:

— Об’єднатися.

Тиша впала важча за попередню.

Люн різко відступив.

Рейнар — стиснув меч, ніби той хотів вирватись із його руки.

— Ти пропонуєш НЕМОЖЛИВЕ, — просичав Рейнар. — Світло не може змішатись із тінню!

— Якщо ми цього не зробимо, вона помре, — сказав Дарас твердо. — Або втратить себе. Або стане частиною того, що Орден хоче відкрити.

Люн підняв погляд на них обох — тінь у його очах була гостра, але в ній заблискувало щось ще.

— Вона бореться.
Він поклав руку на груди.
— Я це відчуваю. Але її голос… її тепло… її світло — зникає.
Вона одна там.
Вони її ламають.

Він зітхнув, неначе вирішив щось страшне:

— Якщо для її спасіння треба змішати світло, тінь і… те, що я є зараз…
Його пальці затремтіли.
— Я зроблю це.

Рейнар відвів погляд, губи стиснулись.

— Я… — він проковтнув слова. — Я також.

Троє стояли у півколі.
Різні. Несумісні. Небезпечні один для одного.

Але кожен — заради неї.

І тоді Дарас сказав:

— Добре. Але спершу…
Він поглянув на порожнечу, де щойно була Крістіна.
— …ми повинні знайти того, хто знає шлях до Воріт Пам’яті. Єдиний, хто повертався звідти живим.

Рейнар зледенів.

Люн напружився.

— Хто? — запитали вони одночасно.

Дарас підняв на них чорні, блискучі очі.

— Мій батько. Той, хто зрадив Орден.
Володар Тіньового Серця.
Той, Хто Знає Дорогу в Ніщо — Архас

Повітря затихло так, ніби сам світ затримав подих.
Ім’я, яке вимовив Дарас, було забороненим у всіх світах — у світлі, тіні та між ними.

Той, хто колись був Вартовим Ордену.
Той, кого вважали мертвим.
Той, чия сила могла знищити цілі королівства.

І той, хто був батьком Дараса.

Люн зиркнув на Дараса, очі в нього потемніли, тінь навколо стиснулася.

— Ти впевнений, що він… живий?

— Так, — твердо відповів Дарас. — Я відчуваю це.
Його тінь… ніколи не згасла.

Рейнар блиснув срібними очима.

— І ти мовчав про це весь час?

— Ти би повірив? — Дарас гірко посміхнувся. — Чи ти би вбив мене раніше, ніж я встиг сказати слово?

Рейнар стиснув кулаки, але промовчав.

Вони рушили з руїн коридору — три фігури, світло, тінь і щось третє, темно-розірване.
Ліс зустрів їх тишею.
Падаючі листки замерли в повітрі. Тіні дерев стежили за ними, ніби живі.

— Де ми знайдемо його? — запитав Люн.

Дарас ковтнув повітря.

— Там, куди не ступає ні світло, ні темрява.
В місці, де Орден замикав тих, кого боявся найбільше.

Рейнар напружився.

— Ти говориш про…

— Так.
Дарас поглянув уперед.
— Про Безодню Стихання.

Навіть вітер після цих слів стих.

Безодня  не була місцем, яке можна знайти на карті.
Вона була розломом у самому світі — тонким, але нескінченним.
Кажуть, туди скидають тих, кого бояться більше за смерть.
Бо смерть — це кінець.
А Безодня — це вічне мовчання.

Рейнар зупинився на краю лісу.

— Ти хочеш сказати, що твій батько… живе там?

— Не живе, — Дарас прошепотів. — Виживає.

Люн відчув холод на шкірі.

— І як нам туди пройти?

Дарас підняв руку — тінь у його долоні згущувалася, згорталася, наче живий клубок.
Він відкрив долоню.

Тінь розсунула повітря — і перед ними з’явилася чорна тріщина, як рана в реальності.