Розділ 33. Серце, Замкнене у Світлі

Світло й тінь зімкнулися на мені одночасно — і я закричала, не від болю, а від того, що мене розривало навпіл дві сили, які самі не розуміли, чого хочуть.

Люн тягнув мене до себе — тінь огортала мене, як захисний кокон.
Рейнар рвонув у протилежний бік — його срібне світло било по стінах, розганяючи темряву так, що вона сичала.
Служителі Ордена рухались, наче одна жива істота, мовчазна, холодна, цілеспрямована.

Вони знали, кого саме схопити.

— Вона ключ! — вигукнув один із них. — Забрати негайно!

— Вони не отримають її! — Рейнар ударив світлом, і двоє відлетіли, врізавшись у кам'яну стіну.

— Ти не смієш! — Люн майже гарчав, його тіньові нитки зрощували тріщини в повітрі, творячи бар’єр між мною та Орденом.

Але третій служитель просковзнув поміж ними — і я побачила, як його долоня схоплює мене за зап’ясток.
Крижані пальці. Відчуття, що моя пам’ять вислизнула, як вода.

— Ні! — я вирвалася, але не змогла повністю.

— Заблокувати її серцеву нитку, — пролунав спокійний голос маски. — Вона не повинна усвідомлювати, що несе в собі.

— Вона усвідомлює! — Рейнар кидається вперед.

— Саме тому її треба відділити.

І тоді сталося щось неочікуване.

Темрява Дараса різко вдарила по служителю, що тримав мене.

Той не втримався — його відкинуло, а я впала назад, у руки Люна.

Дарас стояв між нами та Орденом — дихав важко, тінь на ньому пульсувала хворобливим ритмом.

— Ніхто… не торкнеться її… — прошепотів він голосом, що звучав надломлено.

Рейнар різко озирнувся на нього.

— Ти що робиш?..

— Те, що мусив зробити давно, — Дарас підняв свій тіньовий клинок і став поруч із Рейнаром, хоч тіло його тремтіло. — Вони хочуть ключ? Нехай спершу пройдуть через мене.

Служителі застигли.

— Дарас Темнороджений, — промовив один. — Ти порушуєш клятву.

— Клятви більше немає, — його обличчя здригнулось. — Ви забрали в мене все, що я мав. І тепер хочете забрати її? Нізащо.

Люн підвів мене на ноги, тримаючи за плечі.

— Крістіно, — його голос був тихим, але сповненим паніки. — Вони відчувають у тобі щось, що не повинно прокинутися. Якщо вони схоплять тебе — ти втратиш не лише пам’ять. Ти втратиш себе.

— Що… я несу в собі? — прошепотіла я.

Але відповісти ніхто не встиг.

Бо служителі підняли руки — і коридор затопила хвиля білого, порожнього світла, яке стирало все живе.

— Відхід! — крикнув Рейнар, але було вже пізно.

Світло накрило нас.

Люн обійняв мене, тінь склалася навколо нас, створюючи капсулу.

Рейнар кинувся в світло, намагаючись прорватися.

Дарас упав на одне коліно, намагаючись утримати тіньовий бар’єр.

Світло ревіло.

Тіні тріщали.

І крізь ревіння пролунав голос служителя:

— Ключ активовано. Захопити її серцеву сутність!

Я відчула, як щось усередині мене різко відкривається — наче замок, який довго тримали зачиненим.

Світло зімкнулося навколо мене, боляче, холодно.
Люн не витримав — його тінь тріснула.
Рейнар кричав, але не міг дістатися.
Дарас кинувся вперед — і був збитий ударом.

І я зрозуміла:

мене витягають із власного тіла.

— НІ! — закричали троє одночасно.

Але було пізно.

Темрява й світло розірвали простір — і я зникла.

***

Я розплющила очі — чи, можливо, мені лише здалося, що я це зробила.
Бо спершу я не побачила нічого.

Лише сліпуче, біле, холодне світло. Не те, що гріє. Те, що поглинає.
Світло, яке несе не життя — а тишу.

Я лежала на гладкій поверхні, схожій на кригу, але вона пульсувала теплом.
І з цього тепла виринали голоси — рівні, однакові, позбавлені емоцій. Голоси тих, хто давно стер у собі будь-які почуття.

— Суб’єкт стабілізований.

— Ключова сутність виявлена.

— Почати від’єднання пам’яткових структур.

Я сіпнулася — але руки не ворухнулися. Ноги теж. Тіло лежало, мов заморожене, лише серце билося так швидко, ніби намагалося вирватись із грудей.

— Ні… — слова ледве вирвалися з моїх губ. — Не… торкайтесь…

— Вона усвідомлює. Потрібна глибша фіксація.

Наді мною зависла постать у білій масці — гладкій, без отворів, без рис. Лише тонка вертикальна смужка, де мав би бути погляд.
Він нахилився нижче.

— Крістіно Арденська, — промовив Орденний Голос. — Ми прийшли не завдати тобі шкоди. Ми прийшли повернути тебе туди, де тобі судилося бути.

— Я не ваша! — я спробувала підвестися — тіло навіть не здригнулося. — Відпустіть!

— Неможливо.
Маска нахилила голову, розглядаючи мене майже з цікавістю.
— Ти є носій. Останній. Той, хто здатен відкрити те, що ми охороняли століттями.

— Я не знаю, про що ви говорите!

— Звісно. Бо твоє серце було закрите. Поки…
Маска торкнулася моєї скроні холодним пальцем.
— …ми не активували ключ.

Я відчула, як щось усередині мене кліпнуло, ніби замок, що повернувся під чужою рукою.

І в ту ж мить крізь світло прорвались образи — чужі, не мої, але такі близькі, ніби вони завжди там були:

— древнє дерево в центрі світу, коріння якого сяє;
— ворота з чистого світла, що ведуть у безодню;
— тінь, що стоїть на порозі і тримає в руках серце, зроблене з поламаних спогадів.

Я задихнулась.

— Що… це?..

— Твоє призначення.

— Я нічого такого не маю в собі!

— Маєш, — маска відступила. — Інакше Орден не полював би на тебе з моменту твого народження.

У мене перехопило подих.

— Це… неправда…

— Ти думаєш, ми знайшли тебе випадково? — ще двоє служителів підійшли з боків. — Ми спостерігали. Ми чекали. Ми дозволили тобі вирости серед смертних, щоб сутність зміцнилася, не розірвавши твоє тіло.

— Ви… стежили за мною?

— Завжди.