Розділ 32. Те, що лишилося після темряви

Повітря за нашими спинами гуділо, немов саме підземелля намагалося вирватися з-під землі. Стіни тріщали, сипалася крихка порода, заливаючи шлях густим пилом. Я міцніше притиснула Люна до себе — він був важким, непритомним, тілом майже безвольно обвисав, але тінь на його плечі ворушилася, мов намагаючись триматися разом із нами.

— Швидше! — голос Рейнара бринів металом і виснаженням.

Він ішов попереду, ліва рука світилась ледь-ледь — тонка нитка світла, яку він тягнув за собою як провідник, щоб не загубитися в коридорах, які змінювалися на наших очах. Кам’яні плити то зсувалися, то поверталися на місце з різким риком, що нагадував здушений плач.

Дарас ішов позаду. Його кроки ледь чути — він дивився не вперед, а назад, туди, де темрява щойно зникла в тріщині. В його очах не було нічого від холодного відлюдника Ордена — лише страх. Не за себе.

За те, що їхнє створіння повернеться.

— Вона лишила мітку, — сказав він, голос тремтів. — Відчує його, навіть крізь стіни світу. Вона не зупиниться.

— Ти вже казав, — Рейнар кинув йому роздратований погляд, але втома рвала його слова. — І все одно зараз це нам не допоможе. Тримайся ближче і мовчи.

— Як скажеш, — хрипло буркнув Дарас, але не відстав.

Ми вийшли на круглу залу, де стіни вкривали тріщини, мов павутиння. Звідкись зверху лилося світло — слабке, денне. Я підвела голову.

— Це вихід! — видихнула я.

Рейнар сперся рукою об стіну і з силою підштовхнув донизу. Верхня плита рвонула, відпускаючи хмару пилу, і крізь щілину хлинула свіжа прохолода.

— Лізь першою, — сказав він, позираючи на Люна. — Я підстрахую.

Я простягнула руку до каменю й підтягнулася нагору. Сонячне світло вдарило в очі — тепле, справжнє. Не те холодне блимаюче світло, яке носив Рейнар, не примарний вогонь Ордену.

Сонце. Чисте.

Я вивела Люна наверх, поклала його на траву. Він тихо застогнав, але не прокинувся. Його тінь тремтіла, але вже не тікала від нього — навпаки, тулилася до ребер, немов намагалася повернутися всередину.

Рейнар виліз слідом, заплутаний у власних подихах. Він упав на коліна, сперся на руки й довго не підіймав голови.

Дарас вибрався останнім. Він зупинився на краю отвору, дивлячись на темний провал униз, доки земля остаточно не зімкнулася, приховуючи все, що було всередині.

Коли камені зійшлися, він повільно сказав:

— Кінець перший.

— Що? — я підвела на нього очі.

— Сутність повертається тричі.

Я різко стала на ноги.

— Ні. Вона не забере його.

— Крістіно… — тихо сказав Рейнар. — Те, що сталося внизу… Це був не кінець. Вона хоче повернути собі те, що вважає своїм. І…

— І я не дам, — я перебила його.

Рейнар глянув на мене довго. Його очі були срібно-тьмяні, сповнені тривоги. Але водночас — чогось іншого. Довіри? Непевності? Ревнощів?

Він цього не сказав.

Замість цього підійшов ближче й нахилився до Люна.

— Йому потрібен час, — прошепотів він. — Але він… дуже холодний.

Я сідаю поруч і беру його руку.

— Люне… — торкаюся пальців. — Прокинься. Будь ласка.

Його повіки тремтять.

Тінь під ним теж здригається, мов від мого голосу.

І він… відкриває очі.

Повільно. Важко. З болем, але… самостійно.

Погляд спершу порожній, розмитий. Але потім він знаходить мене.

І я бачу там щось, чого не було раніше.

— Ти… витягла мене… — він прошепотів. Голос сухий, але живий. — Я… чув тебе…

— Ідиот, — я шморгнула носом, а потім ледь усміхнулася. — Я ж казала, що тебе не віддам.

Його пальці стискають мої.

Слабко, але дуже… по-людськи.

— Вона… втратила мене, — прошепотів він. — Але не назавжди. Вона знає дорогу.

Дарас шумно видихнув.

— Саме тому нам треба йти. Негайно.

Я повернула голову до Рейнара.

— Куди?

Рейнар підвівся, все ще тримаючись за ребра.

— Туди, де нам допоможуть. Там, де вона не зможе нас знайти відразу. Там, де є… останній, хто знає, як розірвати цей зв’язок назавжди.

— Хто? — запитала я.

Рейнар подивився далеко вперед, у туманні обрії.

Його голос був тихим, але твердим.

— Той, кого ми всі вважали мертвим.
— Той, хто створив Сутність.

Я застигла.

Люн різко підняв голову, очі розширилися.

— Ти не можеш мати на увазі…

— Маю, — сказав Рейнар. — Нам потрібен Архас.

І світло навколо нас… згасло, наче сонце на мить злякалося цього імені.

Повітря коридору було густим від пилу та магічного перегару — каміння продовжувало обсипатися з тріщин стелі, ніби старий храм нарешті вирішив розвалитися від того, що бачив надто багато.

Я стискала Люна на руках. Його тіло було легким, надто легким, немов більша його частина ще залишалася там — у темряві, що намагалася забрати його назавжди.

— Швидше! — Рейнар підштовхнув мене вперед, сам ледве тримаючись на ногах. Світло, яким він щойно боровся, мерехтіло навколо нього змученим полум’ям.

Дарас ішов позаду, весь у пилу й крові, але мовчав. Навіть його тінь ховалася — притиснута до нього, скута страхом. Сутність торкнулася і її також.

Ми вибігли у довгий прохід, де світилися старі кристали. Вони тремтіли — як свічки, яким от-от забракне повітря.

Темрява залишила свій слід тут.

Вона все ще була близько.

— Сюди, — Рейнар різко звернув, притулившись до стіни, щоб не впасти. — Якщо піднімемося до верхнього рівня — там ще має бути вихід.

— Має… — повторив тихо Дарас. — Але Сутність зараз в нестійкому стані. Вона може… роздратовано прорватися в будь-яку точку.

Я відчула, як Люнів подих сіпається, як його пальці здригаються в моїй долоні.

— ЛЮНЕ? — я нахилилася, ловлячи кожен звук.

Його повіки ворухнулися.

— …холодно… — ледве чутно прошепотів він.

Я зупинилася.

Не могла йти далі.

Поставила його на підлогу, обережно притримуючи за плечі.

Його тінь затремтіла, мов жива чорна вуаль, й спробувала сховати його від світу.