Розділ 31.Битва за душу Люна

Темрява рухалася так швидко, що око не встигало уловити її форму. Вона не котилася хвилею — вона спотворювала простір. Кожен її дотик лишав у повітрі холодну порожнечу, що змушувала легені змикатися.

Рейнар встиг першим.

Світло прорізало темряву. Різко. Болісно. Його щит спалахнув, розкрившись між нами та Сутністю. Але це не була звичайна тінь — світло лише на мить спинило її, а потім вона почала просочуватися крізь нього, мов дим крізь пальці.

— Вона не зупиниться! — Рейнар зціпив зуби. — Вона шукає його.

Я повернула голову.
Люн стояв блідий, ніби з нього витекло все світло. Його тінь тріпотіла позаду, стогнала беззвучно, наче не могла вирішити: ховатися чи тягнутися до того, що народило її.

— Люне, слухай мене, — я схопила його за руку. — Дихай.

— Вона… — його голос тремтів, в очах відбивалося чорне світло. — Вона каже, що я їй належу. Що я… повернутий уламок.

— ТИ — це ти, — я різко наблизилася. — Не вона. Не Орден. Ти сам робиш свій вибір.

Він хитнув головою.

— Вона знає моє справжнє ім’я…

Це зупинило мене.
Мить — і холод пройшов по спині.

— Яке ім’я? — прошепотіла я.

Але відповісти він не встиг.

Тінь зірвалася до нього стрімко, як хижак.

Рейнар рвонув щит, але темрява розламала його на дві частини, розбила світло, як скло. Він відлетів назад, ударившись об камінь.

— РЕЙНАР! — я кинулася до нього.

— Я… живий… — він скривився, підводячись. — Але вона… вдвічі сильніша, ніж була.

І тоді ми почули голос.

Не людський.
Не магічний.
Голос, який відлунював під шкірою.

— Мій уламок… повернися.

Люна скрутило. Він впав на коліна, притискаючи руки до голови.

— Ні… ні… не хочу… — його плечі тряслися, ридання ховалися в горлі. — Це… це був я… колись… до того, як вирізали…

Сутність зависла над ним, схилившись наче з цікавістю. Мільйони тонких ниток снувалися у повітрі — темні, блискучі. Вони тягнулися до його спини, до його тіні.

Вона забирала його назад.

— НЕ ДОЗВОЛЮ! — я рвонула вперед.

Але Дарас став на моєму шляху.

Він не нападав.
Не захищав.

Стояв.
Тремтів.

Його очі — ті самі холодні, порожні, Орденські — зараз були сповнені паніки.

— Відійди, — сказала я. — Він помирає.

— Якщо ти його торкнешся — вона забере й тебе, — прошепотів він. — Ця сутність реагує на зв’язки. На емоції. На те, що… тримає вас разом.

Я відчула, як серце стислося.

Зв’язки.
Емоції.

Любов?

Рейнар уперся рукою в землю, підводячись.

— Крістіно… — він ледве говорив. — Не слухай його. Ти йому потрібна. Саме ти можеш утримати Люна в цьому світі.

Дарас різко обернувся до Рейнара.

— І саме тому вона перша, кого Сутність забере, якщо підійде ближче!

Сутність опустилася ще нижче, майже торкаючись Люна.

Він стогнав, спина дугалася.

— Вона каже… каже, що забере страх… біль… пам’ять… — його голос затих. — Каже… що з нею я знову стану цілісним…

— НЕ СЛУХАЙ ЇЇ! — крикнув Рейнар, але слабкість ламала його голос.

Я зробила крок уперед.
І другий.

— Крістіно, стоп! — Дарас не встиг схопити мене — я ковзнула під його рукою. — Ти загинеш!

— А він — НІ! — я різко обернулась. — Якщо має бути хтось, хто підійде… це маю бути я.

Темрява зреагувала одразу.
Вона відчула мене.

Сутність повернулася — не вся, частинка, погляд без очей.
Темрява… впізнала мене.

Нитки потягнулися до мене м’яко — не як до Люна, а як до того, хто порушив грані.

Хто брав пам’ять з тіней.
Хто бачив заборонене.
Хто торкався світла і темряви одночасно.

Рейнар прошепотів моє ім’я так, ніби це був крик.

Дарас — застиг, не знаючи, що робити.

Люн підняв голову.

І подивився на мене.

Ті очі — повні страху, болю… і тепер ще й розпачливого прохання.

— Не підходь… — прошепотів він. — Я не витримаю, якщо вона торкнеться тебе через мене…

Я опустилася перед ним.

— Люне, я поруч. І я не дам тобі зникнути.

Темрява рвонулася.
Вибух світла і чорного полум’я зірвався навколо нас.

Світло Рейнара протистояло.
Тінь Дарaса ледь стримувала його.
Але Сутність була старшою за них усіх.

Вона піднялася над нами, розкриваючи форму, що не мала форми.

І сказала:

— Поверни мені те, що моє.

Люн схопив мене за руку.
Його погляд — повний рішучості і болю.

— Тоді… — він прошепотів.

— …забери це з мене сам.**

Темрява зупинилася.

Уперше.

Вона не знала цього слова.
Сам.

І світ завмер.

— Люне, що ти робиш? — я прошепотіла.

Він стиснув мою руку.

— Те, що мав зробити давно.

— НЕ СМІЙ! — вигукнув Рейнар.

— Люне! — закричав Дарас. — Ти не витримаєш контакту!

Але він уже зробив крок.

До Сутності.

До свого витоку.
До того, чого він завжди боявся.

І темрява…
простягнулася до нього.

А він — простягнувся у відповідь.

— Потім… знайди мене… — прошепотів він мені, ледь торкнувшись чолом до мого.

— Обіцяю, — шепнула я.

І темрява поглинула його.

Повністю.
Без залишку.
Без крику.

Лише тихий шурхіт — мов він повернувся додому.

Зала спорожніла.

Світло Рейнара згасло.
Дарас опустився навколішки.
А я…

…впала вперед у порожнечу, де щойно був Люн.

— Ні…
ні…
НІ!

Але відповідала тільки тиша.

Тиша, яка здавалася надто гучною.

Темрява зірвалася вперед так швидко, що ми встигли лише інстинктивно прикрити обличчя. Повітря стало важчим, немов його замінили на холодний дим. Сутність рухалась без форми — як тінь, що згадала, ким була до того, як її розірвали на шматки.

Вона кинулась на Люна.

— ВІДСТУПИ! — закричав Рейнар, виштовхуючи мене назад і в ту ж мить випускаючи з долоней спалах срібного світла.