Розділ 30. Коли Тінь Розриває Клятву

Тінь ударила першою.

Не як вибух — як зойк світу, що вирішив стерти сам себе. Холодна хвиля пройшла по залу, згинаючи повітря, ламючи світло. Купол Рейнара здригнувся, тонко заскрипів, наче крига під вагою цілого міста.

— Тримайся! — крикнула я, але його вже хитало.

Дарас ішов крізь темряву. Кожен крок — як тріщина в реальності. Тінь не просто слухалася його — вона текла з нього, наче він сам був серцем мороку.

Люн намагався підвестися. Руки тремтіли, погляд плив, але в його очах уже горіло те світло, яке я повернула.

— Не підходь до неї! — зірвався він, намагаючись встати між мною і братом.

Дарас навіть не подивився на нього.

— Ти мав бути порожнім, — промовив він тихо, але кожне слово било, як удар. — Люн, ти не повинен відчувати. Не повинен пам’ятати. Ти не створений для цього.

— Я не річ! — вирвав із себе Люн. — І не твоя тінь!

Рейнар рвонув щит уперед — і світло вигнулося дугою, мов крило. Він зібрав у ньому все, що мав, але тінь давила без зупину.

— Це не бій, — прохрипів він. — Це полювання.

На нас.

На мене.

На Люна.

Я відчула це теж. Темрява не прагнула вбити. Вона прагнула відірвати, забрати, розірвати ниті між нами, загасити світло по одному. Окремо ми були б легкими мішенями.

Ні. Я не могла дозволити цьому.

— Люне, — прошепотіла я, схопивши його долоню, холодну, напружену. — Дивися на мене.

Тінь Дараса здійнялася, як хвиля.

І впала.

Я кинулася вперед, інстинктами, не думками. Уламок кристала в моїй долоні спалахнув, наче розжарений. Світло з нього вибухнуло вертикально, з’єднавшись зі світлом Рейнара.

Вони зійшлися.

Світло.
І спогад.

Тінь врізалася в бар’єр — і захлинулася, ніби обпеклася.

Дарас завмер.

Здивування мигнуло в його очах.

— Що… це?..

Уламок кристала світився не просто теплом. Він відгукувався. Жив. Я відчула, як він тягнеться до Люна. І ще — тягнеться до Рейнара. Наче їхні сили перестали бути окремими.

Три ниті.

Світло.
Тінь.
Пам’ять.

З’єдналися.

Люн підняв голову. На мить він виглядав старшим. Сильнішим. Повнішим. Його власна тінь стояла за спиною — але не похмура, не порожня. Вона набрала форми.

Форми Дитини, що її я бачила у видінні.

Форми себе.

— Дарасе, — його голос був тихий, але в ньому боліла правда. — Ти ж знаєш… ти ніколи не захищав мене від світу. Ти захищав… себе. Від того, що міг би відчути.

Тінь навколо Дараса здригнулася. На серці у нього, високо, над грудьми, промайнув ледь помітний розлом.

— Замовкни, — прошепотів він.

Але тінь не слухалася так гладко, як раніше.

— Ти злякався, — продовжив Люн. — Що якщо я відчую… ти теж відчуєш. Що якщо я пам’ятатиму — ти теж згадаєш.

— Я сказав замовкни!

І тінь рвонула вдруге.

Вона летіла не в мене.

Не в Люна.

У Рейнара.

Рейнар встиг лише перехрестити руки. Темрява вдарила його так, що щит розлетівся, мов скло. Світло згасло. Він відкинувся назад і вдарився об камінь.

— РЕЙНАР! — закричала я.

Він не рухався.

Люн загорівся тінню — живою, лютішою, ніж будь-коли.

— Не чіпай його!

Дарас зупинився. Його очі… змінилися. Сяяли темрявою, але в глибині блиснуло щось інше.

Страх.

— Ти… не повинен таке відчувати, — прошепотів він. — Це тебе зламає.

Люн підвівся. Стояв нерівно, хитався, але силу втратив не він — її втрачав Дарас.

Бо правда, яку Люн повернув, не тільки його.

— Брате… — голос Люна був тихим. — Це ж ти хотів забути. Не я.

Удар.

Якби тінь могла видихнути — вона б видихнула.

Дарас похитнувся.

Його тінь розкололася на ниті.

Я відчула, як теплішає уламок. Як він тремтить у моїй долоні — він знав, що час.

Я кинулася до Рейнара, торкнулася його щоки. Він дихав. Слабо, але рівно.

Дарас підняв голову.

— Я… не дозволю… — його голос тріскав.

Люн підійшов до нього.

Крок за кроком.

Тінь уже не слухалася Дараса. Вона відступала, наче боялася стикнутися з ним.

І Люна.

— Я не заберу в тебе пам’ять, — сказав Люн, коли опинився зовсім близько. — Але… ти повинен перестати тікати.

Він поклав руку на плече брата.

Тінь завила.

Зала наповнилася ревом, що зривав камінь.

Я підняла уламок.

— ЛЮНЕ! — крикнула я. — Тримайся!

Світло вибухнуло між ними.

Тінь засліпило. Світло скувало простір. Уламок засвітився, як серце світанку.

А потім…

Тиша.

Я відкрила очі.

Люн стояв, Дарас — стояв теж.

Але тінь навколо нього зникла.

Він тримався за голову. Дихав важко. І на його обличчі… була пустота.

Не порожнеча, а шок.

— Що… ти зробив? — прошепотів він.

Люн не відповів.

Тому що в ту мить Дарас раптом глянув на мене.

І вперше — не як на ворога.

А як на людину, яку він… впізнав.

— Це… ти… — сказав він, але не докінчив.

Бо земля під нами здригнулася.

Не від магії.

Від чогось глибшого.

Чогось, що прокидалося під храмом.

— Це не я, — прошепотіла я.

Ні.

Це було те, що Орден ховав.

І тепер, коли пам’ять зламала печать…

Земля здригнулася — не так, як від бою. Вібрація була глибшою, важчою, мов хтось поволі розплющував очі під тисячолітніми шарами каменю. Повітря стало густішим. Тиша — надто живою.

Рейнар прокинувся першим. Різко, з хрипким вдихом, ніби вирвався з-під води.

— Крістіно… — він спробував підвестися, але я притримала його за плече.

— Не рухайся. Ще рано.

— Це не від бою, — він зтиснув зуби. — Щось… прокидається.

Люн і Дарас теж відчули це — обидва підняли голови одночасно, ніби їх торкнулося щось невидиме. Дарас інстинктивно відступив, але Люна це не збентежило.

— Ти знаєш, що це? — спитала я тихо.

Люн похитав головою.
А Дарас — ні.

Він зблід.
Справді зблід.

— Печаті… не можна було чіпати, — прошепотів він, немов проковтнув власний страх. — Вони стримували те, що не належить нашому світу.