Розділ 29.Там, де пам’ять плаче голосами

Коридор зустрів мене тишею, що здавалася надто гучною. Вона гуділо у вухах, наче стукіт власного серця. За спиною глухо гриміли удари — світло і тінь, Рейнар і Дарас, Люн і його біль.

Я мусила йти. Але кожен крок давався так, ніби я залишала частину себе там, у битві.

Тримайтеся… будь ласка.

Я торкнулася стіни — холодної, шорсткої, але на диво живої. Каміння старих храмів Ордену ніколи не було просто камінням. Воно пам’ятало. Воно бачило. І часом… воно шепотіло.

— Веди мене, — прошепотіла я в темряву.

І коридор повільно засвітлів. Не світлом — спогадами.

На стінах, мов тіньові відблиски, почали проявлятися фрагменти образів: Люн малий, сміється поряд із хлопчиком, який тримає в руках дерев’яний клинок. Потім той самий хлопчик — уже холодний, мовчазний; поряд із ним стоять люди в чорних плащах.

Ім’я хлопчика я вже знала.

Дарас.

Я зупинилася. На підлозі переді мною — круг символів. Наче печатка, але з тріщинами. В центрі — кристал, чорний настільки, що поглинав навіть власну тінь.

Я відчула його.

— Фрагмент пам’яті Люна…

Моє серце вдарило швидко, різко.

Але було одне “але”.
Безпомилкове, гостре.

Кристал був не один.

Навколо нього — вісім порожніх гнізд. Порожніх, але не мертвих. Їх було забрано. Рознесено. Сховано. І лише цей один лишився тут.

Я ступила до круга.

Темрява в кристалі здригнулася, ніби відчула мене. Ні — ніби впізнала. Я відчула легкий, тонкий подих у повітрі — чужий голос.

— Ти не мала приходити.

Я обернулася.

У дверному отворі стояла тінь. Не Дарас — інша. Вища. Статна. Риси обличчя приховані під каптуром.

Член Ордену.

— Вона… — голос звучав так, ніби він смакує моє ім’я. — ТА, яка змінює рівновагу.

Моє серце в грудях стислося, але я не відступила.

— Я не з рівноваги, — відповіла я тихо. — Я з правди.

— Правда забирає більше, ніж дає.

Він ступив уперед — плавно, небезпечно.

— Відступи від фрагмента. Пам’ять, яку ти хочеш повернути, — це його прокляття. Без неї Люн підкориться нам… без боротьби.

— Він не підкориться, — сказала я. — Бо він живий.

Тінь зупинилася.

— Ми зробимо його порожнім.

Щось у мені зламалося. Спалах сили пройшов пальцями — мій дар, такий непевний, такий новий, але гострий.

— Ви вже намагалися, — сказала я. — І кожного разу він обирав світло.

Постать завмерла.

— Останній раз, дівчинко. Відійди.

Я потягнула руку до кристала.

— Ні.

І саме тоді все сталося.

Кристал розтріскався. Гострий звук, мов крик, пройшов через повітря. У мене в долоню рвонуло тепло — спалах, такий чистий і такий болісний, що я задихнулася.

Світ змістився.

Темрява зникла.

Переді мною — образ.

Люн. Такий, яким його я ніколи не бачила.

Він стояв на колінах у темному залі. Дарас навпроти нього — молодший, з очима, які ще не були порожніми. Хтось із Ордену змусив Люна покласти руки на камінь.

— Викинь страх. Викинь любов. Викинь ім’я.

Люн тремтів. Малий, загублений.

— Я… не хочу забувати…

— Це не вибір, — сказав Дарас. І його голос тремтів. — Пробач, брате.

І світло в очах Люна погасло.

Я впала на коліна, вириваючись із видіння, із болю, що не мій — але я відчула його так, ніби згоріла зсередини.

— Ти побачила те, чого не повинна була, — сказав член Ордену позаду.
Я піднялася повільно, тремтячи — але стояла.

— Вибачте, — відповіла я, стиснувши уламок кристала у долоні. — Але я поверну йому те, що ви забрали.

— Не встигнеш, — прошепотіла тінь. — Ми вже йдемо по вас.

І коридор почав тьмяніти, стискаючись темрявою.

Я розвернулася.

Рейнар. Люн. Я йду.

І цього разу — не просто за пам’яттю.

Я йду повернути втрачене .

Я бігла.

Коридор лунав від ударів моїх кроків, але серце билося голосніше. Темрява стискалася по стінах, збігала вздовж стелі, ніби намагалася схопити мене за плечі. Вона вела себе не як магія—як жива істота, розлючена тим, що я вкрала те, що вважалося її власністю.

У моїй долоні пульсував уламок кристала.

Спогад Люна.
Його біль.
Його перший розрив із братом.

Я була не готова до тієї істини. Але тепер не могла зупинитися.

— Тримайтеся… будь ласка…

Я відчула удар ще до того, як почула його. Глухий гуркіт, який пройшов по кістках. Камінь здригнувся під ногами. Світло і тінь — дві стихії, що вбивали одна одну.

Я вискочила у залу.

І все застигло у мені.

Рейнар стояв на тремтливому камені, груди в нього ходили швидко. Світло на його руках уже було не просто світлом — воно переливалося полум’ям, тонким, майже непомітним… але воно спалювало тінь, яка намагалася дістатися до нього.

Люн лежав присівши, притиснувшись до стіни, тримаючись за бік. Його тінь тріпотіла, мов переляканий птах, намагаючись затягувати рану зсередини.

Перед ними — Дарас.

Не просто ранений.

Злий.

Занадто спокійний.

— Я ж казав, — його погляд ковзнув по мені. — Вона прийде сама.

Його голос був тихим. Але після того видіння, після того, що я щойно побачила, цей голос розірвав мені серце.

Люн підвів голову. Його очі, потемнілі від болю, проясніли, коли він побачив мене.

— Крістіно… ти не мала…

— Мала, — я прошепотіла і стиснула уламок кристала. — Це твоє.

Рейнар кинув на мене короткий, різкий погляд — попереджувальний.
“Обачно.”
“Не підходь занадто близько.”
“Не довіряй темряві.”

Та я вже стояла всередині бою.

— Ти принесла йому смерть, — сказав Дарас.
— Я принесла йому пам’ять, — відповіла я.

Його лице смикнулося. Не від злості. Від страху.

— Пам’ять робить його небезпечним, — він втягнув повітря. — Слабкість має бути вирізана. Ти мала бути вирізана.

Я зробила крок уперед.

— Я бачила, що ви робили з ним.