Розділ 28. Темрява проти світла

Повітря стало густим, наче смола. Дарас не просто стояв перед нами — він тягнув із простору кожну краплю світла, залишаючи тільки холодний, мертвий присмак темряви.

Люн завмер. Його плечі тремтіли — не від страху, а від того внутрішнього розриву, який роздирав його навпіл. Я знала: перед ним стояв не просто ворог.

Це був брат.
І це було найгірше.

— Вона не ваша, — сказав Рейнар, роблячи крок уперед. Його голос був низьким, сповненим контролю… але я відчувала, як десь всередині нього проривається гнів.

Дарас навіть не глянув на нього.

— Не ти тут вирішуєш, Арденський принце. — Він вимовив це так, наче титул був брудом. — Люн знає правила. А ти… ти всього лиш спогад, який вона вирішила зберегти.

Рейнар напружився. Я відчула, як його пальці торкнулися моєї руки — коротко, заспокійливо, але в тому дотику було й інше: будь поруч, не відступай.

— Дарасе… — голос Люна був тихим, майже благальним. — Не роби цього. Орден зламав тебе. Це не ти говориш, а те, що вони вклали в твою голову.

На мить в срібних очах Дарaса щось тьохнуло. Маленький, крихітний спалах людяності. А потім — провалився назад у темряву.

— Я говорю те, що потрібно для справи.

І він різко стиснув пальці.

Темрява вибухнула між нами. Хвиля холодної енергії вдарила мене в груди, відкинувши на кілька кроків назад. Світ розмитий, повітря розсічене. Рейнар кинувся до мене, перехоплюючи за лікоть, щоб я не впала.

— Тримайся за мене, — прошепотів він. — Він сильніший, ніж був.

— Він не просто сильний, — відповіла я, вдихнувши різкий, гіркий холод. — Він порожній.

Перед нами Люн стояв сам. Його тінь тремтіла, наче від болю.

— Відпусти її, брате, — Дарас ступив уперед. — Ти знаєш, що Орден не забирає тих, хто непотрібен. Їй місце серед нас. Ти мав привести її… а натомість став слабким.

Люн підняв голову. Я вперше бачила такий вираз на його обличчі: не страх, не провину — а тишу. Глибоку, холодну тишу рішення.

— Якщо вибір між тобою і нею… — він проковтнув повітря, голос пошепки розривався. — Я обираю її.

В очах Дарaса щось луснуло.
Посмішка зникла.
Темрява під його ногами почала закручуватися у вир.

— Тоді ти більше не брат мені.

І в ту ж мить він кинувся вперед.

— ЛЮНЕ! — закричала я, але мене відкинуло назад новою хвилею магії.

Рейнар підставив плече, вловивши удар, який був призначений мені. Я відчула, як його тіло здригається, але він не рухається з місця.

— Він хоче забрати тебе, — прошепотів він, вдихаючи крізь біль. — І йому все одно, кого з нас зламає по дорозі.

Перед нами дві тіні зіткнулися. Брати. Два уламки одного минулого.

Дарас — холодний, точний, безжальний.
Люн — розірваний, але живий.

Кожен їхній удар лунав як стогін самої Арденської магії.

— Я затримаю їх, — сказав Рейнар, стискаючи мою руку. — А ти… знайди, де Орден тримає решту спогадів Люна. Якщо ми повернемо хоча б один… він перестане боятися темряви.

— Але якщо я піду — він залишиться сам!

Рейнар підняв погляд. У його срібних очах не було сумніву.

— Він б’ється за тебе. Ти — за нього.

І в ту ж мить Люн закричав.
Не від болю.
Від зусилля.
Від того, що стримував тінь, сильнішу за самого себе.

Дарас притиснув його до стіни, рука стискала горло.

— Останній раз питаю, — холодно прошепотів він. — З ким ти?

Люн, задихаючись, поглянув на мене.

На одну коротку, але нескінченну мить.

І я побачила відповідь раніше, ніж він встиг її вимовити.

— З нею, — прошепотів він.

Темрява зірвалася.
Рейнар штовхнув мене вбік.
Стеля затріщала.

Все летіло нанівець.

Тільки одне я знала точно:
тепер Орден не просто полював на мене — він оголосив війну всім, хто стояв поруч зі мною.

РЕЙНАР

Темрява впала на мене важче, ніж будь-який меч.

Я чув, як Крістіна падає за моєю спиною, як тріщить камінь, коли магія Дарaса рве підлогу, але я не міг дозволити собі озирнутися. Кожна клітина тіла кричала: повернися до неї, перевір, чи вона дихає, — але переді мною два брати розривали світ на шматки.

І один із них хотів забрати її.

Я ступив уперед, стиснувши власну силу так глибоко, як не робив з часів війни. Повітря почало тремтіти — легенько, ледь відчутно. Арденська магія не любила темряви, але слухалась моїх рук.

Стій. Чекай. Обери момент.

Чого мені ніколи не вистачало — так це терпіння. Але заради неї я вчився.

Люн відступив на крок, ковтнув повітря, а Дарас, мов зламаний клинок, летів уперед без тіні сумніву. Їхні силуети спліталися, удари були швидшими за думку. Кожен раз, коли тінь Дарaса торкалася підлоги, камінь чорнів.

— Відійди від нього, — кинув я.

Це був не наказ. Це було попередження.

Дарас нарешті повернув голову. Його очі були порожні, мов забуте небо.

— Ти мав померти. Разом із тим світом, який вона хоче повернути.

Кут мого рота сіпнувся.

— Неприємна новина, — відповів я тихо. — Я погано слухаю.

Він махнув рукою — тінь рвонула просто в мене. Я підняв руку й створив щит — тонкий, срібний, як місячне сяйво. Удар був сильним. Занадто. Я відчув, як щось усередині ребер хрустнуло.

Але я встояв.

Тримайся. Поки вона дихає — тримайся.

— Ти не можеш захистити її, — Дарас говорив так, ніби читав вирок. — Не зміг тоді. Не зможеш і зараз.

Мене прошило холодом.

Він не знав. Нічого не знав. Але інстинкт — звір, що прокинувся всередині — уже здирався назовні.

Я ступив уперед, і повітря між нами сколихнулося теплом. Він помітив це — і вперше зробив крок назад.

— Рейнар… — Люн прохрипів, відштовхуючи долоню брата від свого горла. — Не втручайся…

— Пізно, — відповів я.

Я не збирався дозволити Дарaсу торкнутися Крістіни ще хоч раз.

Але перш ніж я встиг закінчити рух, Люн знову зірвався вперед, вибухнувши світлом і тінню одночасно. Він бив не заради перемоги — а заради того одного погляду, яким кинув на Крістіну.