Розділ 27. Коли світло кличе по імені

Вітер став різкішим, ніби Арден сам намагався нас зупинити. Гілки старих дерев гнулися, хитаючись у темряві, і шепотіли щось, що я не могла розчути. Але кожен крок віддавався в мені напругою, яка не зникала з того моменту, як я відчула відлуння Люнового страху.

Ми піднялися на старий уступ кам’яної брами. Звідси починалися коридори Забутих — місце, куди навіть Хранителі не заходили без причини.

Але тепер у нас була причина.

— Він десь тут, — сказала я.

Рейнар майже не озивався дорогою. Здавався зосередженим, напруженим, наче всередині нього відбувалася тиха битва.

— Так, — відповів він глухо. — Я відчуваю його слід. Але щось перекручено. Наче за ним іде ще хтось.

Я зупинилась.
— Орден?

Він повернув голову, поглянув на мене так, ніби не хотів сказати правду… але мусив.

— Не тільки Орден, — тихо відповів він. — Я відчуваю… родинний відгомін.

Я не зрозуміла.
— Родинний? Але ж у Люна…

— Був старший брат, — сказав Рейнар різко. — Дарас. Він зник років шість тому. Ніхто не знав, що з ним сталося. Але світло його душі… я б упізнав навіть у небутті.

У мене завмерло серце.
— Ти думаєш, вони… використали його?

— Вони не тільки використовують. Вони перетворюють.
Рейнар відвернувся, кулаки стиснулися. — І якщо це правда — Люн зараз стоїть сам проти того, чого не витримав би ніхто.

Я на мить забула, як дихати.

Люне… що вони з тобою роблять?

— Тоді ми йдемо швидше, — сказала я й рушила вперед.

Але Рейнар схопив мене за руку. Не грубо. Але так, що я зупинилася.

— Крістіно, слухай.
Його голос став глухим, надламаним.
— Якщо ми знайдемо Люна… він може бути не собою. Він може навіть напасти. Вони можуть примусити його. Або зламати. Або… забрати в нього твої спогади.

— Я не дозволю, — прошепотіла я.

— А якщо вибір стане між тим, аби врятувати його… і врятувати тебе? — тихо запитав Рейнар.

Я похитала головою.
— Не кажи такого.

— Я мушу.
Він ступив ближче, і я побачила, як трясуться його пальці — він ховав це, але я все одно помітила.
— Орден хоче одного: зробити його знаряддям проти нас. Проти тебе. Якщо його змусять… він не зможе вибрати.

— Він уже вибрав, — відповіла я твердо. — Він захистив мене навіть у думках. Навіть коли був один. Навіть зараз.

Рейнар хотів щось сказати, але раптом застиг.

— Ти це чуєш? — запитав він.

Спершу ні.
Але потім…

Шурхіт. Легкий. Наче хтось ковзав по каменю босими ногами.

Я підійшла до повороту. Каміння зберігало сріблястий відблиск — якийсь дивний, хворобливий. І тоді я відчула…

Страх. Глибокий. Зламний.

— Це Люн! — вигукнула я й кинулася вперед.

— Крістіно, зачекай! — Рейнар кинувся слідом.

Але я вже мчала коридором.

Світло попереду тремтіло. Я впізнала його — рване, слабке срібло, яке я бачила лише одного разу. У ту мить, коли він уперше показав свою силу.

І на кам’яному уступі, під спалахами тіні, стояв він.

Люн.

Опустивши плечі, з тремтячими руками, з поглядом, який шукав вихід там, де виходу не було.

— Люне! — крикнула я.

Він здригнувся.

Повернув голову.

І на мить усе стихло.

Його очі — темні, але живі — розширилися.

— Ні… — прошепотів він. — Ти не мала сюди приходити.

Я зробила крок уперед.

— Я прийшла за тобою.

Він похитав головою — різко, судомно.

— Ти не розумієш… вони знають, що ти тут. Вони підуть за тобою. Ти повинна тікати!

Я підійшла ближче, простягаючи руку.

— Я не залишу тебе. Ніколи.

Люн відступив.
Болісно. Наче кожен рух різав його зсередини.

— Крістіно… якщо вони заберуть мій спогад… я забуду, чому маю не нашкодити тобі.

— Ти не нашкодиш, — сказала я м’яко. — Ні один спогад не визначає, ким ти є.

— Ні, — його голос зламався. — Але цей… це все, що у мене лишилось.

Позаду мене почувся голос Рейнара:
— Люн, слухай мене. Ми разом. Ми витягнемо тебе з цього. Орден більше не матиме над тобою влади—

Але він урвався.

Бо тіні перед нами раптом заворушилися, зібралися у форму, знайому тільки одному з нас.

І з темряви вийшов Дарас.

Срібні очі.
Жорсткий погляд.
Посмішка, яка не мала нічого спільного з життям.

— Ми ж просили обрати, брате, — сказав він тихо. — І ти зробив свій вибір.

Люн побілів.
Я відчула, як холод піднімається від підлоги.

А Дарас підняв руку, і повітря навколо затремтіло.

— Тепер вона — наша.