Розділ 26. Сліди, що лишають світло

КРІСТІНА

Мені здавалося, що холод у Ардені ніколи не буває просто холодом — він завжди щось попереджає. Тієї ночі він різав, наче скло. Я притискала до себе накидку, але це не допомагало. Вітер ніс запах вогкості й металу, ніби хтось відкрив заборонені двері.

— Він був тут, — тихо сказала я.

Рейнар ішов поруч. Його постать — висока, мов тінь древнього дерева — рухалася майже безшумно. Але в руках він стискав меч так сильно, що на кісточках виступила блідість.

— Ти впевнена? — запитав він.
Його голос звучав хрипло, ніби він щойно кричав… або боровся з чимось, що не мало звучання.

Я кивнула.
— Це його відлуння. Люн був тут. І… щось трапилось.

Стежка вела між зруйнованими стінами старого коридору Хранителів. Камінь світився ледве помітним сріблястим пилом — я торкнулася його пальцями й відчула тремтіння, майже як биття серця.

— Це його сила, — сказала я. — Вона нестабільна. Він стримував щось… або когось.

Рейнар зупинився. І поглянув на мене так, наче боявся, що я побачу те, що ховає всередині.

— Крістіно… Ти повинна знати: якщо Орден добрався до нього першим…

— Я не вірю в це, — перебила я.

— Чому?

Я вдихнула глибше, ніби хотіла впіймати тінь його присутності у повітрі.

— Бо Люн завжди бореться. Навіть коли сам не вірить, що це має сенс.

— А якщо цього разу сенс… забрали? — тихо запитав Рейнар.

Я глянула на нього — і зрозуміла, що він знає більше.
Дуже більше.

— Що ти приховуєш? — сказала різко.

Він опустив погляд, втягнув повітря. Його пальці затремтіли — ледь помітно, але я побачила.

— Я відчув удар, — зізнався він. — Наче хтось торкнувся нитки, що зв'язує нас усіх. Якби хтось намагався забрати в нього… спогад.

Я застигла.

— Спогад? Який?

Рейнар глянув на мене так, що всередині все стиснулося.

— Той, де ти усміхнулася йому вперше.

Мені стало важко дихати. Серце боляче стиснулося, а руки змерзли, хоч вітер ущух.

— Але… чому саме цей?

— Тому що це його слабкість, — прошепотів Рейнар. — Але й сила.

Я ступила кілька кроків уперед — і раптом побачила на камені темні смуги. Ніби хтось тавром провів тінь. Я торкнулась — і пальці обпалило холодом.

Тір’асс… Орден був тут.

— Рейнар… — прошепотіла я. — Вони його зламали?

Він підійшов ближче, торкнувся мого плеча.
Його рука була теплою — теплішою, ніж будь-який вогонь.

— Ні, — сказав він твердо. — Якби вони зламали його, ми б відчули. Він ще бореться.

— Тоді чому я відчуваю… страх? — запитала я. — Наче він сам боїться того, ким може стати, якщо вони заберуть те, що тримає його людиною.

— Бо він знає, — відповів Рейнар. — Якщо спогад зникне — Орден матиме владу над ним. І він не зможе…

— …не зможе захистити нас, — закінчила я.

Ми обмінялися поглядами.
І цього разу я вперше побачила справжнього страху в його срібних очах.

— Ми повинні знайти його, — сказала я. — Поки він не вирішив пожертвувати собою, щоб уберегти когось… кого не повинен.

Рейнар кивнув.
— Я поведу. Але будь готова. Він може не впізнати нас одразу.

Я вдихнула. Потім ще раз. І ступила у темний коридор, де тіні ще зберігали тепло його болю.

Люне… тримайся. Я вже йду.

Бо якщо Орден справді забрав частину його світла — то я віддам їм усе своє, аби повернути його назад.

Навіть якщо доведеться пройти крізь тінь, що говорить правду, яку не хочеш чути.

    ЛЮН

Темрява ще довго не відпускала моїх скронь. Вона шипіла, ковзала, тягнулася за мною, мов голодний звір. Але після спалаху срібного світла навколо стало так тихо, що я почув власний подих — уривчастий, хрипкий.

Я стояв, спершись на холодний камінь, і не міг зібратися докупи.

Її усмішка.
Мій перший спогад про неї.
Вони хочуть саме його.

Ноги підкошувалися, але я змушував себе йти. Коридор здавався нескінченним, ніби тягнувся вглиб ночі, яку не можна прожити двічі.

Якщо вони заберуть цей спогад… що залишиться від мене?

— Ти сам винен, — прошепотіла тінь десь поруч.
Я не озирнувся. Тіні завжди брешуть — або кажуть правду, яку ненавидиш.

— Я не дам вам її пам’яті, — видихнув я. — Ніколи.

— Брехун, — відгукнулося тембром, схожим на голос власного страху. — Коли дійде до вибору — ти зраджував і раніше. Зрадиш знову.

Мої пальці стиснулися так, що нігті врізалися у шкіру.
— Мовчи.

— А як щодо твоєї сестри? — прошипіло з-за спини. — Ти ж навіть не знаєш, де вона тепер. Орден знає. Орден чекає.

Я зупинився.

Серце в грудях забило так сильно, що я мало не впав.

Не думати. Не слухати. Не вірити.

Та тінь торкнулася моєї щоки — там, де щойно була їхня клята спроба забрати частину мене.
Я стиснув зуби.

Тримайся, Люн. Тільки не зараз. Тільки не зламайся.

Попереду з’явилося щось світле.
Я напружився — думав, черговий обман.

Але світло було м’яким. Тремтливим.
Схожим на те, що я бачив колись у дитинстві — коли Рейнар захищав мене від нічних жахів.

— Брате? — прошепотів я, хоч знав, що він зараз далеко.

Світло ворухнулося.

І з тіні вийшла постать.

Не Рейнар.

Він.

Срібло по краях темного плаща.
Очі — світлі, як холодний світанок.
Той самий погляд, який у дитинстві міг підняти мене на ноги навіть у найгірший день.

— Дарас…
Моє серце зупинилося. Я давно не промовляв його ім’я.

Мій старший брат.
Той, хто зник у пустоті шість років тому.
Той, кого я бачив тільки у снах — мертвого, зламаного, вирваного з нашого світу.

Він стояв переді мною.

Живий.

Але не той.

— Ти… ти не справжній, — прошепотів я. — Орден послав тебе. Ви хочете…

— Ми хочемо повернути тебе додому, — сказав він, і голос його був небезпечним у своїй ніжності. — Ти втомився, брате. Ти страждаєш. Ми можемо це забрати.

— Ціна? — видихнув я.