Розділ 23. Хранитель тіней

Повітря довкола нас затремтіло, ніби сам Арден затамував подих, спостерігаючи, що буде далі. Я ще не встигла звикнути до того нового тепла в грудях, як раптом світ навколо змінився — потемнів, ніби хтось накрив нас прозорою завісою.

Рейнар різко підняв голову.

— Вони вже відчули, — сказав він тихим, але різким тоном.

— Хто?

— Орден. Ті, хто хоче перерізати коріння Світового Дерева. Їм не можна дозволити знайти тебе зараз, коли зв’язок ще не закріпився.

Я відчула, як десь глибоко всередині спалахнув імпульс — не мій, його. Його тривога. Його готовність стати між мною й небезпекою.

— То що ми робимо? — я стиснула його руку.

Рейнар усміхнувся одним кутиком губ — так, як завжди, коли приховував страх.

— Ми біжимо. Але цього разу — разом.

Він стиснув мою долоню, і світ навколо нас розтанув у сліпучому спалаху. За мить ми опинилися на зовсім іншому місці — у туманному лісі, де дерева були настільки високі, що їх вершини губилися у хмарах.

— Це… Долина Мовчазних Спогадів? — прошепотіла я.

— Так. Колись тут народжувалися перші хранителі. Це єдине місце, де Орден не може використати свою магію. Але туман… — він зупинився, — туман небезпечний. Якщо в ньому почуєш голоси — не відповідай. Ніколи.

Я проковтнула клубок у горлі. В тумані вже ворушилися якісь тіні, і я була майже певна, що чула тихий шепіт, схожий на знайомий голос.

— А ми тут навіщо? — тихо запитала я.

— Щоб навчити тебе контролювати те, що прокинулося в тобі, — серйозно сказав Рейнар. — Ти відчуваєш енергію Дерева, але поки що вона нестабільна. Якщо Орден добереться сюди раніше, ніж ми закінчимо… — він зупинився. — Я не дозволю втратити тебе.

Я відчула, як у мені знову розгоряється світло — тепле, м’яке, але тепер із ледь помітною силою, що прокидалася на дні мого серця.

— Добре, — сказала я і вирівняла плечі. — Вчи мене.

Рейнар ступив ближче, поклав руку на мою грудну клітку — прямо над серцем.

— Слухай не мене, а себе. Своє нове “я”. Світло. Дерево говорить з тобою, ти просто ще його не чуєш.

Туман навколо стискався, ніби теж вслухався.

А потім — земля під нашими ногами легенько здригнулася.

Не від магії.

Від кроків.

Хтось наближався.

Рейнар відштовхнув мене позаду себе, і в його руках спалахнув срібний клинок із тихої, але грізної енергії.

— Вони знайшли нас надто швидко, — прошепотів він. — Хтось зрадив.

Я вдихнула, і світло в мені загорілося сильніше, ніж будь-коли.

— Тоді ми не будемо тікати, — сказала я. — Ми будемо битися.

Рейнар озирнувся і на мить виглядав так, ніби вперше побачив мене по-справжньому.

— зараз маємо відступити, ти ще не готова продовжити битву з орденом. — сказав він.

Ми втекли з Долини Мовчазних Спогадів ще до того, як темрява встигла замкнутися навколо нас. Те світло, що прокинулося в мені, наче саме вказувало шлях — крізь хаос, крізь хлисти чорного туману, крізь шепоти, що намагалися заманити нас назад.

Коли світ нарешті прояснів, ми стояли на краю глибокої ущелини. Внизу клубочився густий, темно-синій туман, що нагадував сон океану. Над нами — бездонне зоряне небо, хоч була середина дня.

— Ми в Істинному Перевалі, — пояснив Рейнар. — Тут час не слухається законів Ардену.

— Чому ми саме тут? — я озирнулася, намагаючись не дивитися вниз. — Мені треба тренування. Або укриття. Або хоч трошки спокою.

— І це місце дасть тобі більше, ніж тренування, — він опустив руку й торкнувся каменю під ногами. — Тут живе той, хто може відповісти на твої запитання.

— Хто? — я здивовано нахилила голову.

Рейнар злегка усміхнувся, але це була гірка усмішка.

— Мій колишній наставник. Той, хто колись навчив мене відчувати світло й тінь. Але… — він ковтнув, — давно пішов іншим шляхом.

Я зупинилась.

— Рейнаре. Ти ведеш мене до ворога?

— Ні, — після паузи сказав він. — Але він не друг. І точно нас не чекає.

Мені стала моторошно холодно, хоча повітря було теплим. Здалеку долинув шурхіт — як дотик крил, або як зітхання самої ущелини.

— Його звуть Ейріон, — нарешті сказав Рейнар. — І він бачить те, що приховане навіть від Світового Дерева.

— Навіщо нам хтось… такий?

Рейнар нарешті подивився мені прямо в очі.

— Тому що хтось із твоїх найближчих зрадив тебе.

Холод пройшовся по моїй спині, як лезо.

— Ти впевнений? — прошепотіла я.

— Інакше Орден не знайшов би нас у Долині. Це неможливо навіть для них. — Він стиснув мою руку. — Але Ейріон зможе побачити, хто саме веде їх до тебе. Навіть якщо це людина, якій ти довіряєш.

Ми зробили кілька кроків углиб проходу між скелями, і світ раптом змінився: небо потемніло, вітер стих, а навколо нас здійнялися легкі срібні вогники, ніби хтось розсипав мрії у повітрі.

— Він близько, — прошепотів Рейнар.

І тоді я почула голос.

Ні чоловічий. Ні жіночий. Ні гучний. Ні тихий.

Голос, що лунав водночас у повітрі й у моїй свідомості.

— Дитя світла… ти прийшла зарано. Або запізно.

Я вдихнула.

З туману попереду повільно вийшла постать. Висока, тонка, зі срібним волоссям, що спадало на плечі. А очі… вони були як дві порожні зоряні безодні.

Ейріон подивився на мене та посміхнувся так ніжно, що мені стало страшніше, ніж від будь-якої тіні.

— Ти несеш у собі світло Дерева.
Він схилив голову.
— Питання лише в одному… чиєму корінню ти служиш насправді?

Рейнар різко зробив крок уперед.

— Не смій. Вона не має стосунку до твого падіння.

Але Ейріон не глянув на нього. Він дивився тільки на мене.

— Ти хочеш знати, хто зрадив тебе, так?

Я відчула, як моє серце стислося.

— Так, — прошепотіла я.

Ейріон підняв руку, і повітря загусло.

— Тоді приготуйся. Бо правда завжди дорожча за зраду.