Розділ 21. Шлях пурпурового світла

Світло нового дня ще не встигло торкнутися всіх земель Ардену, коли Крістіна стояла на краю вежі, вдивляючись у горизонт. Сонце знову світило — тепле, справжнє — і кожен його промінь нагадував про диво, яке вони пережили. Але всередині неї панувало неспокійне відчуття: те, що почалося, ще не завершилось.

— Ти відчуваєш це? — запитала вона, не відводячи погляду від далечіні.

Рейнар зупинився поруч. Його очі світилися тим самим срібним блиском, але тепер у ньому не було тіні темряви. Він кивнув.

— Так. Третій уламок. Він пробудився. І кличе нас.

Крістіна заплющила очі — і крізь шепіт вітру, крізь далекі голоси лісів вона відчула слабке, але чітке биття. Наче серце світу билося десь далеко, за горами, у місці, де сходяться дві ріки — темна й світла.

— Там, — прошепотіла вона. — Де колись стояв Храм Єдності.

Рейнар усміхнувся.
— Кажуть, тепер то лише руїни, поховані під часами і туманом.

— А ми знайдемо їх, — відповіла вона тихо. — Бо гармонія не народжується сама. Її треба шукати.

Подорож тривала днями. Вони перетнули відроджені поля Лумарісу, де земля вперше за століття дала паростки, і йшли далі — у землі, куди ще не дійшло сонце.
Там панувала напівтемрява: не зло, але й не світло. Все здавалося завмерлим, наче світ чекав, чиїм буде наступний крок.

— Ці місця пам’ятають біль, — промовив Рейнар. — Тут проходили армії Архаса.

— І тому саме тут починається зцілення, — сказала Крістіна.

Її рука торкнулася амулета на шиї — уламка кришталю, який залишився після злиття двох частин Серця. Усередині нього тепер мерехтіло світло — м’яке, двоколірне, що змінювалося залежно від її думок.

— Він нас веде, — сказала вона.

Коли вони дісталися Долини Мовчання, ніч упала важко, мов камінь. Небо затягнули пурпурові хмари — такі самі, як колір того світла, яке Крістіна бачила у видіннях.

— Це тут, — прошепотіла вона. — Він поруч.

Вітер приніс тихий голос, схожий на спів. Невидимий, але знайомий.
Крістіна зробила крок уперед — і світ навколо змінювався: руїни старого храму повільно проступали крізь туман. Камені світилися зсередини, немов у них ще жила пам’ять про давню гармонію.

У центрі кола стояв кристал — пурпуровий, але ніби дихав, пульсував, мов живий. І перед ним — тінь.
Не темна, не світла — людська.

— Ви прийшли, — сказав голос. — Та чи готові віддати те, що найдорожче, щоб завершити цілісність Серця?

Крістіна подивилася на Рейнара. В її очах світився страх і віра водночас.

— Якщо це ціна гармонії, — прошепотіла вона, — ми заплатимо.

Пурпурове світло спалахнуло, накриваючи все навколо. І світ знову змінився.

Пурпурове світло заповнило долину, наче саме повітря почало співати.
Крістіна відчула, як серце у грудях б’ється в унісон із кристалом.
Рейнар стояв поруч, стискаючи її руку — міцно, мов тримав останню нитку, що з’єднує їх із реальністю.

Постаті в центрі кола вийшла з сяйва. Це був юнак — у плащі, витканому з блиску і тіней. Його очі були пурпурові, глибокі, в них мерехтіли водночас зорі й темрява.

— Хто ти? — спитала Крістіна.

— Я — Пам’ять Серця, — відповів він. — Те, що залишилося, коли світ розірвався на три частини. Мене створили, щоб оберігати останній уламок, доки прийдуть ті, хто зможе об’єднати світло і тінь.

Він глянув на неї уважно.
— Ти несеш у собі обидві сили. Але гармонія вимагає більшого, ніж віра. Вона вимагає жертви.

— Я готова, — тихо мовила Крістіна.

Юнак зітхнув.
— Тоді слухай. Щоб Серце стало цілим, ти маєш віддати одну з його частин. Світло або Тінь. Одне мусить зникнути, щоб друге змогло засяяти повною силою.

Рейнар зробив крок уперед.
— Ні! Вона не повинна нічого віддавати. Ми знайшли спосіб — гармонія можлива без знищення.

Пам’ять Серця усміхнувся, але сумно.
— Гармонія — не відсутність втрат, Рейноре. Це прийняття.

Крістіна дивилася на кристал — той пульсував, ніби чекаючи її рішення.
Вона згадала все: Арден у темряві, Архаса, який плакав перед зникненням, і Рейнара, що боровся з тінню у власній душі.

— Якщо я віддам світло, Арден виживе, але без надії. Якщо віддам тінь — він стане сліпим до правди, — прошепотіла вона. — Але є ще третій шлях.

— Який? — спитав юнак.

— Об’єднати їх не через жертву, а через любов. Бо тільки вона не ділить — вона з’єднує.

Світло навколо загорілося яскравіше. Пам’ять Серця завмер — його погляд уперше затремтів.
— Любов… — повторив він. — Те, чого ми не врахували.

Крістіна поклала руки на кристал, і Рейнар торкнувся її плеча.
Дві сили — золоте світло і срібна тінь — сплелися в її долонях, утворивши пурпурове сяйво, тепле, як дихання світанку.
Серце Ардену, здавалося, зітхнуло.

Постать юнака почала розчинятися у світлі.
— Ви знайшли шлях, якого не бачили навіть боги, — сказав він. — Тепер світ почне спочатку. Але пам’ятайте: гармонія не вічна. Її треба берегти.

Він зник, а пурпурове сяйво піднялося в небо, розсипаючись над землею, мов зоряний дощ.

Крістіна впала на коліна. Її руки світилися, але біль не приходив — лише спокій.
Рейнар підняв її, притиснув до себе.

— Це кінець? — спитав він.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це початок світу, де світло й тінь більше не вороги.

А в небі, там, де пурпурове сяйво торкалося хмар, прокидався новий день.
І, можливо, десь далеко хтось знову напише історію — про тих, хто навчив світ любити гармонію.