Розділ 20. Ім’я, що пробуджує тінь

Вітер на вершині Вежі Тіні стих, мов сам час завмер у чеканні.
Архас стояв навпроти, і навіть камінь під ногами здавався темнішим від його присутності. Його плащ тремтів, немов живий, а погляд пронизував Рейнара до самої суті.

— Ти пам’ятаєш мене, — промовив він тихо. — Хоч би як намагався забути.

Рейнар стиснув руків’я меча, відчуваючи, як його пальці тремтять.
— Ти… мій ворог. Той, хто занапастив Арден.

Архас засміявся — глухо, без радості.
— Я — твій батько, Рейнаре. І той, хто створив Арден.

Тиша обвалилася на них важче, ніж будь-який удар. Навіть повітря стало нерухомим.
Крістіна відчула, як холод пробіг її спиною.
— Це неможливо, — прошепотіла вона. — Ти — втілення темряви!
— А що таке темрява? — спокійно відповів Архас. — Лише сторона світла, яку світ відкинув, щоб не бачити власних страхів.

Він підняв руку, і навколо з’явилися спалахи — уривки минулого, мов уламки розбитого дзеркала.

Видіння:
Величне світло, що падає з небес. Арден у квітах, у музиці, у житті.
І поруч двоє — Архас і жінка зі срібним волоссям.
— Вона… — прошепотів Рейнар.
— Твоя мати, — підтвердив Архас. — Вона була серцем світла. Я — його тінню. Ми створили Арден разом, сподіваючись, що наш син зможе об’єднати дві сили.

Видіння змінилося. Світло потьмяніло, небо розкололося, а між ними з’явився вогонь.
— Але коли вона загинула, — продовжив Архас, — я зрозумів, що світ не потребує гармонії. Йому потрібен порядок. І я дав йому тінь, щоб приборкати хаос.

Рейнар відступив на крок.
— Ти перетворив Арден на в’язницю.
— Я врятував його від самого себе. А ти, мій сину, зруйнував мої труди, коли став на бік тих, хто називає себе світлом.

Його голос став м’яким, майже батьківським.
— Але все ще не пізно. З’єднайся зі мною. Двоє нас створили цей світ — двоє можуть його відродити.

Крістіна зробила крок уперед, вставши між ними.
— Ні. Він не твоя тінь, Архасе. Його світло — не твоє відлуння, а вибір.

Архас глянув на неї, і в його очах промайнуло щось схоже на біль.
— Ти схожа на неї… на ту, яку я втратив. Тому й боюся тебе.

Небо над ними збурилося, розірвавшись громом.
Друга частина Серця Ардену засяяла яскравіше, реагуючи на їхній конфлікт. Світло та темрява перепліталися довкола, мов два полюси однієї сили.

— Якщо ти відкинеш мене, — мовив Архас, — я заберу решту Ардену з собою.
— Тоді я зупиню тебе, — сказав Рейнар. — Не як син. Як той, хто вибрав життя.

Мить — і світ розірвало на двоє: половина Вежі залита білим сяйвом, половина — чорною тінню.
І в цьому світлорозриві почалася битва, де вирішувалося не лише майбутнє світу, а й доля самого Рейнара — між спадком темряви та покликом світла.

Вежа Тіні здригалася, мов жива. Камінь тріскав під ногами, повітря наповнилося сяйвом і темрявою водночас. Здавалося, саме небо розірване навпіл — одна половина світилася золотом, інша стікала чорним димом.

Посеред цього буревію стояли вони:
Рейнар — зі світлом у руках, яке спалахувало від кожного подиху Крістіни,
і Архас — величний, мов вир темряви, що втілився у плоть.

— Ти не розумієш, — голос Архаса лунав, наче грім. — Я не ворог. Я — рівновага! Без тіні твоє світло згорить саме в собі!
— Можливо, — відповів Рейнар. — Але я навчився бачити світ не лише крізь темряву.

Крістіна простягнула руку. В її долоні світився уламок Серця — другий із трьох.
Його проміння з’єдналося з мечем Рейнара, і полум’я світла стало чистим, мов подих світанку.

Архас здійняв руку — і з його тіні виросли крила, схожі на ніч.
— Ти відрікся від своєї крові, сину. Тоді відчуй її силу!

Темрява зірвалася з його долонь, немов буря. Потік чорного вогню ударив у Рейнара. Але Крістіна встигла — вона стала перед ним, і її світло прийняло удар. Полум’я обвило її постать, але замість крику — лише шепіт:

— Я не боюся темряви… бо кохання сильніше.

Світло з її серця розквітло в повітрі, мов розламана зірка. Воно пройшло крізь полум’я, крізь Архаса, крізь саму Вежу.

Рейнар закричав її ім’я, і в тому крику народилася сила, якої він не знав раніше. Його очі засяяли не лише сріблом — а ще золотом, її кольором.

— Ти маєш рацію, батьку, — вигукнув він. — Без тіні не буває світла. Але я оберу гармонію — не страх!

Меч спалахнув — і, коли він ударив, то не розрубав Архаса, а розсіяв його тінь.
Темрява вибухнула зойком, і з неї вихопився людський силует — втомлений, спустошений, з очима, в яких блиснуло каяття.

— Я… бачу її знову, — прошепотів Архас, дивлячись на Крістіну. — В тобі… її світло.

І, перш ніж зникнути, він торкнувся другого уламку Серця. Кристал розжарився, потім розчинився — і обидві його половини з’єдналися.
На мить Вежа осяялася чистим білим сяйвом. Потім — тиша.

Коли все стихло, Крістіна стояла на колінах, втомлена, але жива. Рейнар підбіг до неї, підняв її у свої обійми.
— Ти… врятувала його.
— Ні, — усміхнулася вона крізь сльози. — Ми врятували Арден. Частинку за частинкою.

Вони підвели погляд — і побачили, як на небі, над Лумарісом, уперше за сотні років пробилося сонце.
Світ, де не сходило світило, зустрів новий день.

А десь далеко, в іншому кінці Ардену, на самому краю світу, прокинувся третій уламок Серця.
Його світло було не золоте й не срібне — пурпурове, як поєднання двох сил. І в тому сяйві тремтів хтось новий — таємна постать, що чекала свого часу.